Мама все знала! Мовчала і покривала його навіть моя рідна свекруха! А виправдання яке цікаве:
– Він би й так родину не покинув, а нащо ти б собі серце краяла
Яка сердобольна! А що ж тепер з його донькою робити – вона навіть не подумала. Виходить, що їй до онуки й діла нема.
Виявила я все випадково. Щиро вірила, що мій чоловік найкращий, не такий, як інші. Думала, що ми живемо душа в душу, у нас двійко дітей. Ростили їх разом, робили все разом, а тут таке…
Того вечора мене потурбував невідомий номер. Не люблю невідомі номери. Завжди з насторогою ставлюся до такого, тому не одразу до мене дійшло, що телефонують з лікарні, мовляв, автопригода, важкий стан.
Десь через хвилин п’ять я почала розуміти, що мова про мого Ігоря. Він казав, що поїхав з друзями на рибалку на Шацькі озера на тиждень, щоб розважитися і відпочити, а подія сталася на Хмельниччині. Як так?
Я їду і туди і вже по дорозі починають зринати уривки розмови з лікарні і тим, де Ігор мав бути.
Зателефонувала до кума, з яким він їхав на озера і той почав щось молоти, що він отут рибалить, але він не може дати йому слухавку, бо відійшов надто далеко, десь переплив на інший беріг…
– Володю! Мені зателефонували з лікарні і кажуть, що Ігор попав в аваpію!, – зірвалася я, – Він біля тебе чи ні?!
Виявилося, що ні… Я їхала і знову сплило речення з розмови «пасажирка важка»…
Яка пасажирка? Невже? Невже це оте?…
На жаль, Ігоря не стало і мені прийшлося вирішувати купу питань щодо перевезення і все інше.
На похороні не могла плакати – дивилася на нього і все пригадувала: коли не прийшов додому, бо був у кума, тоді їхав з ним в гори, тоді їздив в відрядження. Як ти міг?
А потім ще й свекруха додала олії в вогонь:
– Ти хоч би на людях показала, що за ним тужиш!
І тут я їй все сказала – і про її любого синочка, і про його брехні.
А вона тоді так собі спокійнесенько:
– І що? Він вас любив, а те було таке, тимчасове, кому від того було б краще, якби ти знала?
Я аж не знала, що я маю на це відповісти. Очевидно, що цього в принципі не мало б бути, а вона ще має совість це виправдати.
Далі почала перебирати його речі… Як перебирати – все викидала в смітник, нічого не лишала аби й духу його в хаті не було.
Дійшла справа до документів і тут прийшлося все перечитувати аби щось важливе не викинути.
Там я й натрапила на копію свідоцтва про народження дівчинки Лялі. Це мене ще гірше розпалило, дитині вже десять років!!!
Десять років щонайменше вони всі мене водили за ніс.
А далі я знайшла й медичні папери… Дитина потребувала щоденної опіки…
І що з цим всім робити? Матері у Лялі вже нема, матері теж… І ще й потребує постійної опіки…
Я пішла з цим всім до свекрухи:
– Ваша онука не зовсім здорова. Ви про це знаєте?
– А мені що? Я ж її навіть не знаю…
Ви розумієте? їй байдуже, а я спати не можу…
Знайшла я і адресу, і дитину. Нею опікувалася бабуся, але було видно, що їй дуже важко з такою дитиною.
– Віддам її в інтернат, – каже мені, – Я не можу нею опікуватися, роки вже не ті, та й серце у мене вже не те…
Я зібрала дітей і все їм розказала, показала фото дівчинки і вони одноголосно сказали, що треба забрати її до нас.
Зараз Ляля живе у нас, нам поки важко пристосуватися, як і їй. Моя мама мене не розуміє, а свекруха ставиться до дитини не дуже добре. Каже, що я бавлюся в святу… а я не знаю, що їм на це відповісти.
Фото Ярослава Романюка.
