Мені 62 роки, на пенсії, живу одна. З чоловіком розлучилася 20 років тому, коли нашому молодшому синові тільки виповнилося 4 роки. Найцікавіше, що це саме він наполягав, щоб я подарувала йому ще одного. У нас вже було двоє дітей, і я сумнівалася, чи піднімемо ми третього. Але чоловік заспокоїв, що де двоє, там і троє, а сам через три роки пішов до іншої жінки, молодої і без дітей. А я залишилася з трьома дітьми на руках і купою негараздів – школи, садочки, дитячі недуги. Аліменти чоловік платив, але все одно було непросто.
Крутилася, як білка в колесі, але все ж зуміла поставити всіх на ноги. Зараз діти дорослі, роз’їхалися хто куди – у кожного своє життя. Один син живе за кордоном, дочка – в іншому місті, а молодший у мене журналіст, постійно в роз’їздах, вдома практично не буває. Я залишилася зовсім одна, навіть часом поговорити ні з ким. Ну хіба що з покупцями, через це і пішла підробляти продавцем на ринок.
Подруги теж всі зайняті на роботі, у вихідні з онуками панькаються. А мої внуки далеко, бачуся з ними рідко, та й, чесно зізнатися, вже сита пелюшками і плачем. Зараз озираюся на своє життя, і згадати нічого. Тільки безсонні ночі, дитячі недуги, негаразди в школі і постійне відчуття тривоги. Мала б одного, і досить, зате жила б собі на втіху і чоловіка б, можливо, не втратила. А так залишилася біля розбитого корита, не бачила нічого, а зараз вже пізно надолужувати втрачені можливості.
Віра, 62 роки.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
