Леся Литвинова була волонтеркою і засновницею фонду “Свої”, проте жінка ніяк не планувала піти на фронт до тієї події, яка все змінила.
Вона каже, що вона, звичайно, готувалася морально до війни, але аж ніяк не в такій ролі.
«Я була б набагато ефективніша у тій ролі, в якій я була, займаючись фондом “Свої”», – каже військовослужбовця в інтерв’ю УП.
24 лютого вона зробила найбільшу помилку свого життя – відвезла всіх своїх дітей в село Димер, що на Київщині, якби вона тільки знала…
«Я залишила їх зранку вдома, сказала, що приїду ввечері. Ми поїхали у Фонд вантажити медиків, бо розуміли, що в нас буде абсолютний епічний дуpдом. До вечора ми не встигли зробити все, що треба. До нас їхали і їхали серед ночі. Наступного дня я вже не змогла доїхати додому. Мої діти залишились відрізаними від мене», – пригадує Леся.
Вони з чоловіком ледве дочекалися ранку аби передати ключі від Фонду директорці та кинулися в військомат – тальки там можна було дістатися до дітей і визволити їх.
«Діти пробули майже три тижні під окупацією без нас. Молодшій дитині – півтора рочки», – каже жінка.
Якимось чудом місцевим мешканцям вдалося домовитися з окупантами, гарантій ніхто не давав і не було ніякого «зеленого коридору» і вони ризикнули.
«За пів години після того, як ми з ними поговорили, знову зник зв’язок. У новинах я прочитала, що по групі людей, яка переходила там, де вони мали переходити, відкрили вогонь. Але вони вийшли живі і неушкоджені. Нас з чоловіком відпустили майже на добу їх побачити. Ми переночували з ними у Києві, і я їх відправила на захід України до друзів. А ми лишилися», – пригадує вона.
Далі їм пощастило вдруге – опинилися з чоловіком в одному підрозділі.
«Раніше нас ніхто не вчив саперній справі на практиці. Слава Богу, є люди, які це вміють і передають нам досвід. Але треба багато читати, тренуватися самостійно. Підготовка є у всіх, але вона завжди недостатня, навіть якщо ти дуже хочеш навчитися», – розповідає Леся.
Леся каже, що ніщо, що було важливим в цивільному житті, тут не має значення. Виявляється, що можна навчитися готувати їжу на багатті, митися серветками, що тобі треба, насправді, дуже мало речей: кілька пар футболок і штанів, берці, білизна, шкарпетки і все.
«Найважче на службі – не бачити дітей. Нічого важчого не буває. Але мені дуже пощастило, що найближча людина поряд зі мною цілодобово», – переживає жінка.
Вона з чоловіком офіційно одружилися у військовій частині, бо наполіг командир.
«Ми дорослі люди, зустрілися дорослими – не мало ніякого значення, чи ми одружені. Але у командира була інша думка. Причому ця думка абсолютно практична: “Якщо раптом з одним з Вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання”. Це доступ до реанімації, доступ до справи, якщо це полон, право вирішувати з похороном тощо», – каже військова.
Вона каже, що жінки на війні роблять свою роботу на рівні з чоловіками.
«Чоловіки намагаються взяти на себе важчу роботу, а жінки починають волати “Я теж можу! Не хапай мою лопату! Я буду копати і до побачення!”», – сміється.
Серед незручностей те, що немає жіночої форми і тому важче її підібрати з чоловічих розмірів.
«Хтось міняється: “Ти мені низ, я тобі верх”», – каже, що те саме й з броніком – його жінці важче підібрати і носити.
Леся розказує, що її всі підтримують і, навіть, доводиться стримувати, а не просити допомогу.
«Інколи телефонують колеги і питають, чи не набридло мені гратися у “війнушки” і чи не хочу я вже повернутися додому, бо Фонд працює без мене не так, як має. Насправді, я маю на це право, оскільки у мене є діти до 14 років. Теоретично я можу написати рапорт і повернутися додому. Але коли я щось вирішую, то це рішення завжди остаточне. Якщо я чомусь навчилася, якщо від мене вже є якась користь – треба продовжувати», – впевнена вона.
«Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що такого життя вже не буде ніколи», – резюмує Литвинова.
Фото: колаж.
09/11/2022
