Вона з самого народження була така, я все дивувалася, в кого ж вона вдалася, адже ми з чоловіком були надто спокійні.
«Пізня дитина і тому балувана», – казали всі, хто її бачив, але ми тільки плечима здвигали – вона завжди була така вперта.
Поки не досягне свого – не заспокоїться. Чи то вона хоче вилізти на найвищий щабель драбинки, чи то посмакувати морозивом, коли нашкодоробила.
Ми з Іваном спочатку лиш усміхалися з такої дитячої впертості, вона така мила. Але вже в школі зрозуміли, що ця риса характеру вже не мила та кумедна.
А в шістнадцять років Роксолана сказала, що вийде заміж за найкращого хлопця в світі. Коли ми побачили того принца, то мало не впали. Уявіть собі принца і щось абсолютно протилежне – то буде Василь.
Василь був комп’ютерним генієм, як казала нам донька і колись він буде неймовірно успішним і вони житимуть в Америці.
– Ви просто його недооцінюєте, а ми будемо жити в хмарочосі і сміятимемося над вами. Може, й пару зелених вишлемо, але це не факт, – говорила вона.
Звичайно, що ми сприйняли це за якийсь жарт, але виявилося, що Роксолана має аргумент, який для нас дуже вагомий – вона була при надії.
Я не знала чи плакати, чи сміятися, чи радіти, чи волосся на голові рвати.
У комп’ютерного генія вдома було ще двоє молодших, тому жити прийшов до нас. Я зрозуміла, що мені прийдеться мати в хаті неймовірну нечупару, яка те й робить, що сидить скоцюрблена за екраном монітора.
Думаю, що йому плач дитини не дуже й заважав, бо він за тими навушниками не чув нічого. Але от точно не знаю, що змусило мою доньку переосмислити своє ставлення до нього.
В один прекрасний день ми прийшли з роботи, а генія нема!
На наше німе запитання донька відповіла:
– Ми розійшлися, він мені набрид, – сказала вона.
Я просто була вражена, як молоді взагалі не цінують емоції когось іншого, крім своїх. Це ж батько дитини, хоч він і присутній був лише номінально, але ж був!
Роксолана здавалося взагалі забула, що у неї був чоловік, якби не дитина, то вона б і не розуміла, звідки та взялася.
Вона поступила в училище, бо інакше нікуди й не брали і почала вчитися.
Признаюся – з острахом чекала, що вона приведе ще одного генія крою та шиття.
Але обійшлося.
Вона вся зосередилася на навчанні, доволі непогано шила і мріяла про власну машинку, далі власний салон.
Чи варто казати, що ми з чоловіком зробили все можливе аби вона цього досягла.
Все йшло у неї добре, але вона захотіла машини:
– Мені треба машину, бо чи до клієнта поїхати, чи товар привезти – все на таксі. А якби я мала власну автівку, то було б економніше.
Ми такого їй забезпечити не могли, адже обоє працювали на місцевих підприємствах, утримували доньку та онука, оплатили її машинки. Ми й так витратили всі заощадження.
Тоді Роксолана вирішила, що поїде за кордон і купить там дешеву автівку, тим більше тоді було безкоштовне розмитнення.
Ми були проти, але вона так вперлася, що ніхто не міг її перерадити. Єдине, що нам вдалося, то Іван сказав, що поїде з нею і донька не заперечувала.
Я залишилася з онуком вдома, робила уроки й гадки не мала, що мене чекає попереду. Від них не було дзвінка ні день, ні два.
Я написала купу повідомлень, щоб вони перетелефонували, але марно. Далі мені подзвонили з українського консульства в Польщі і сказали, що трапилася автопригода.
Я все думаю тепер, що якби ми так не потурали їй, то вона б була досі серед нас. Якби не так сильно любили.
Якби не так пишалися.
Якби. Якби. Якби…
Життя людини – то її характер, не дарма так кажуть, але я надіялася, що її впертість проб’є їй дорогу в краще життя.
Фото Ярослава Романюка.
