У нас чудова дочка. Не можна назвати її балуваною, або примхливою. Ось тільки останнім часом її не впізнати. Дитинство її було звичайним: сад, школа, на канікули відправляли її до села до бабусі чи табору. Вона – єдина дитина у нашій сім’ї, тому ми забезпечили її всім необхідним. Разом із моїми батьками відкладали їй на окрему квартиру. Адже й для них це єдина онука.
Шкільні роки були чудовими. Дочка добре вчилася, здобула золоту медаль. Вона самостійно вступила на бюджет столичного державного вишу. Переїхала до гуртожитку та займалася навчанням. Часу на особисте життя вона не мала. Лише на п’ятому курсі потоваришувала з хлопцем і почала зустрічатися. Надсилала нам фотографії, ми були готові до її заміжжя. Але про те, що буде весілля, дочка сказала всього за кілька днів до заходу. Заявила, що вони розпишуться, а ввечері відзначать із друзями.
Нареченим виявився хлопець із нашого району. Він знайшов роботу в столиці, але після весілля зібрався повернутися назад. Ми були дуже раді: ось приїдуть молоді, а ми їм подаруємо квартиру, весілля влаштуємо. Так ми думали минулого літа. Першою повернулася дочка, щоби забрати ключі від квартири. Чоловік мав приїхати восени, коли закінчиться контракт на роботу. Від весілля категорично відмовилася, мовляв, ні до чого влаштовувати свято, коли вони вже розписані. Але погодилася, щоби ми допомогли з ремонтом у новій квартирі.
Ми їздили до неї в нову квартиру, щоб допомогти зробити ремонт та купити меблі. А їхати від нас майже 90 км. Мені хотілося познайомитись з батьками нареченого. Але донька казала, що вони то у відпустку поїхали, то працюють, то чимось зайняті. Мені здалося це підозрілим. На мої розпитування про те, хто вони такі, дочка сказала, що свати – люди творчі, аристократи. У них непростий характер, але вони добрі, хоч і вважають себе представниками вищого світу. Помітно, що вони зрідка приїжджають, оскільки на стінах з’явилися дивні картини, вази, статуетки. Я такої нісенітниці не розумію, а дочка любить.
Восени повернувся наречений, але нас все ніяк не кличуть знайомитись. Коли запрошуємо до себе, вони теж весь час зайняті. Навіть під час свят донька відвідувала нас сама. Ми стали обурюватися: «Час і з нареченим познайомитися. А то незрозуміло, чи є він взагалі! Дочка показала нам відео зі своїм чоловіком та його батьками. Нас зі святом не привітала. Натомість сватами захоплюється: які вони вишукані, витончені. У свата модна борідка, цікаве вбрання та неординарні висловлювання. Мені стало зрозуміло, що дочка просто відтягує час і не вважає нас достойними, мені так здається.
Я прямо запитала у дочки: невже вона соромиться знайомити нас із цими творчими та витонченими? Вона постаралася уникнути відповіді і перевела розмову на іншу тему. Упевнена, що я маю рацію. Ми – люди прості. У відпустку їздимо до батьківського села. Чоловік із дитячого будинку, родичів у нього немає. Справжнє свято для нас – це накритий стіл. Я вже багато років – кухар у їдальні. Від решти людей ми нічим не відрізняємось. Але й відноситись да нас так причин немає. Мистецтвом ми не цікавимося та живемо дуже просто.
У березні на свято дочка не приїхала привітати мене і до себе не покликала. Вона відзначала із батьками чоловіка. Ми перестали їх запрошувати: набридло слухати безглузді відмовки, чому вони цього разу не приїдуть. Зараз вона дзвонить нам по відеозв’язку, коли залишається вдома одна.
Ось така подяка! Мабуть, майбутні онуки теж не гостюватимуть у нас.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
