Та й хіба то така хата за якою сумують? Думаєте, що то якісь хороми? Та вона , яка була за мого дитинства, така й зараз – проситься ремонту.
Може, теперішні господарі й наважаться на ремонт, бо те старе колесо з даху давно треба зняти, адже лелеки й так не прилітають більше… Відколи хату Марина продала – відтоді й не прилітають.
Пам’ятаю, що першого року покрутилися над оборою, сіли на своє колесо, поклекотали і полетіли назавжди.
Нові газди ще надіються, що лелеки вернуться і принесуть їм щастя… Хто ж того щастя не хоче?
Але я розкажу про Марину.
Ми з нею однолітки і разом ходили в школу і разом дівочили. Тому я не раз бувала у них вдома і не бачу там нічого такого аби за ним так тужити: дві кімнати і коридор, що їх розділяє та горище, на яке громадили сіно.
Єдине, що там було справді цінне – то піч. Ми на ній бавилися малими, а взимку вона нас гріла після зимової ковзанки.
До тепер пам’ятаю, як Маринина бабуся витягувала з печі заслінку і витягувала звідти картоплю з квасолею, квасоля була червона, тому й картопля була червона. А до неї подавала терту ріпу з пшоном з ложкою сметани – смакота була просто неймовірна.
Якось я в себе пробувала таке варити, але такого смаку моя плита не давала.
Під вікнами завжди була призьба, на якій сиділи дід та баба Марини, а потім і її батьки, – щурилися на сонечку і гріли свої струджені кості.
Марина не була одиначкою, але так вийшло, що хата лишилася їй. Та й хто в таких «хоромах» жити захоче?
Вона одружилася з місцевим парубком Василем і привела на світ трійко дітей. Василь пішов з життя молодим, а Марина дуже сумувала, якби не діти, то не знаю, щоб з нею було.
Далі діти повиходили заміж і вона знову була сама і цій хатині, приходила до мене і часто говорила:
– Так мені, Іванко, сумно, особливо вечори… Троє дітей маю і шестеро онуків, а сама, як палець. Лиш я і кіт.
Нічого за неї поганого не скажу, бо вона завжди була добра та привітна. Часто й мені помагала і моїх онуків пригощала сливами чи яблуками.
І от якось її старша донька прийшла і каже:
– Мамо, син жениться і хоче жити окремо, а ми не маємо грошей купити квартиру. Може, ви свою хату продасте і до нас переїдете?
– Доню, але тут всі наші на цвинтарі… Як я їх лишу?, – каже їй Марина.
– Мамо, та скільки тої дороги? Раз в рік можна й з міста приїхати і відвідати.
Марина довго вагалася, але я їй теж кажу:
– Марино, діти – то життя, а твоє вже йде до схилу. То хіба твоя хата – хороми, що шкода лишати? Он там дахівку зриває вічно і вікна тобі давно треба поміняти… будеш жити в місті і теплі і вигодах.
Вона погодилася і віддала мені кота.
А тепер отак кукає за тою хатою.
– Ти того не розумієш, – каже мені, коли приходить в село, – Вона мені сниться і кличе. Не можу я сказати чогось поганого про доньку, але то не мій дім. Там мені нема нічого рідного. А тут я лиш прийду і вже так, ніби сонце мені присвітило, ніби тепліше стало і дихається краще…
А я нічого не розумію – то ж не хата, в селі одиниці таких хаток і скоро й цій прийде кінець. Нащо так побиватися? Я б свою легко продала та поїхала б і не озиралася.
Фото Ярослава Романюка.
