Я послухала її поради, зовсім незнайомої жінки, але вона була така щира, вже з досвідом, не те, що я, розгублена з малям, і я повірила, що так воно й буде. Якби ж я знала…
Ця жінка була вже з третім малям і я, яку терміново привезли, бо від побаченого вдома нерви не витримали і маля теж розхвилювалося.
– І що? Всі чоловіки в такий період, коли жінка при надії, падкі. І що тепер? Дитині тато потрібен, – повчала мене та жінка
– Я на нього дивитися не хочу! Ще з кращою подругою!!!
– О, здивувала! Чи не в кожної другої таке, як не подруга, то кума, як не кума, то родичка. Ці чоловіки далеко не ходять, бо надто ліниві.
– Мені байдуже, які інші! Він мав мені бути вірним!
– І буде, повір, буде тепер як шовковий ходити! От побачиш, – запевняла жінка.
Назар і справді вимолював у мене прощення, казав, що це сталося лише раз і більше ніколи не повториться. Запевняв, що ми будемо жити нашою маленькою родиною. Але вийшло, що ми почали жити великою, де зрадливці псували життя сім’ям і ця мішанина зі мною і тепер в шістдесят. Де я тоді думала, що його любаска мені надсилатиме гроші, а я братиму і з вдячністю…
Отож, з пологового ми приїхали додому і перший рік Назар був просто зразковим чоловіком, виконував все, що треба було для дитини чи для мене. Моя подруга Оля і любаска в одному флаконі, вирішила втекти за кордон.
Це добре, бо я б їй таке життя влаштувала, що вона б добре зрозуміла, як то відчувати, коли тебе двоє людей отак за спиною продають!
Там вона вийшла заміж за італійця і щасливо зажила.
Я не дуже й цікавилася як у неї справи, головне мене цікавило – чи далеко від мого чоловіка.
Вже наша Марічка пішла в п’ятий клас, а її братик Марко в перший і вже чоловік почав думати за те аби податися за кордон на заробітки:
– Подумай, що роки як пролетіли, скоро Марічку заміж видавати, а за які гроші? Поки я ще молодий та маю здоров’я, то треба їхати.
Я й погодилася!
Ох, не знала я й не думала, що він має з Олею контакт і та не просто йому шукає там роботу, а й себе на додачу готує.
Поки я тут ні сном, ні духом – вони там собі як ті молодята жили. Виявилося, що мій Назар і Олин чоловік ще й працювали на одній роботі, зрозуміло, що мій був звичайним робочим.
Але якось Ольга себе викрила і італієць не став терпіти. За їхніми законами, діти залишаються з батьком. І тут Ольга стала перед вибором – їхати за моїм чоловіком в інше місто чи залишитися біля дітей.
Вона вибрала Назара.
Жили вони отак, Назар нам передавав гроші і я нічого не здогадувалася.
Аж тут Назар сильно травмувався і прийшлося його везти в Україну ще й за власний кошт – грошей пішло купа, ще й не стало, то Ольга свої додавала.
І отак мені вона привезла слабого чоловіка і всю правду про них.
Що тут почалося!
Діти плачуть за татом, бо він лежить, я плачу, бо не хочу Назара бачити, той просить в мене пробачення, а Ольга плаче за своїми дітьми, але Назара лишати не хоче.
Я просто не знала, як це все має бути. Як я з цим маю жити.
Я не хотіла чоловіка бачити, але ж як його лишити в такому стані?
І отак я та Ольга возили чоловіка по лікарях, які не давали ніякого позитивного прогнозу.
Гроші вийшли і Ольга сказала, що поїде за кордон та буде мені присилати гроші на лікування.
Я їй повірила.
І вона слала.
Я за ті гроші найняла для чоловіка доглядальницю, ми його відправили до його батьків – хай тішаться сином. Діти його навідували, бо ж люблять татка.
А я собі от про що подумала! Я ж йому так і не пробачила тоді.
Якби я забрала дитину, то зараз жила б собі щасливо, а не мала отакого клопоту.
Він би зійшовся з Ольгою та й жив би собі здоровий і донині.
Нащо я когось слухала, а не своє серце?
А тепер я сама, він прикутий до ліжка, Ольга висилає гроші дотепер на доглядальницю і вже там когось має, бо її діти там, то й життя там.
Отака мішанина, а не життя.
Фото Ярослава Романюка.
