Що залишу достаток в хаті, все в що вкладала гроші 20 років залишу чоловікові, а сама з дітьми візьму лише свої речі в сумки та й поїду до матері.
Сімейне життя я будувала на міцному фундаменті, як мені тоді здавалося, на любові чоловіка до мене. Я була переконана, що міцна родина, то там, де тебе люблять більше, ніж ти, де чоловік працьовитий і мріє про спільних дітей та спільну старість.
Андрій був саме таким, не красень, але працьовитий та добрий. Любив мне сильно, а я давалася любитися, бо так було треба, як казала мама.
– Донь, треба заміж вийти, треба дітей мати, треба для дітей жити…
То вона розказувала про своє життя, яке я мала наслідувати, як вона наслідувала життя своєї мами.
Отак, все, що вбік – то не по-людськи.
Я хотіла бути як усі, тому придивлялася до своїх залицяльників дуже ретельно, хто не лише багатий, але й примножує свої статки працею, а не гендлярством. На той час в селі не було ні адвокатів чи бізнесменів – звичайні робарі, які своїм мозолем і хати собі зводили, і сім’ї годували.
Андрій відповідав всім моїм показникам, непоказний, але мене сильно любив. От ми й побралися.
Пішла я жити до свекрухи і там мали жити й наші діти, тому я з усією відповідальністю поставилася до їх майбутнього комфорту. Чоловік їздив на заробітки, а я будувала ванну, робила ремонт в хаті, замовляла меблі, застеляла подвір’я гарно аби діти їздили по ньому на велосипедах…
Це все було у моїх мріях, бо дітей поки у нас не було. Першою на світ з’явилася донечка Тамара і для її появи все було майже готове, але чоловік і далі їздив на роботу, бо треба було заробити на машину, щоб возити донечку на огляд до лікаря самим, а не наймати таксі. Ні, вона не була хвороблива, але перший рік треба було слідкувати за правильним дитячим розвитком…
Чи їздити на відпочинок на море, машини треба – так ми вирішили.
Через вісім років на світ з’явився і синочок. Ми справили гучні хрестини. Але й далі чоловік не жив з нами довго – побуде три місяці і назад на роботу.
Хоч він і добре заробляв, але грошей завжди треба. Тим більше, що я працювала в школі і треба бути гарно одягненою, а не ходити як-небудь. Так. Я не економила кожну копійку. А гарно виглядала, бо мій зовнішній вигляд-це лице мого чоловіка.
Коли діти більше підросли, то ми вже думали про те аби й про їхнє майбутнє подбати – придбати квартиру чи збудувати будинок.
Андрій знову їхав на роботу.
Я вважала, що у нас просто ідеальний шлюб, я пишалася собою, що маю усе, що треба для сімейного життя: діти, дім, достаток. І це все завдяки мені.
Проте, з кожним роком мій чоловік все більше і більше «знімав стрес», як він казав. Говорив, що вже не має того здоров’я аби так їздити і я йому сказала:
– Поїдь за кордон на два роки, там більше платять і зможеш заробити велику суму. А далі зробиш перерву і відпочинеш.
Так він і зробив, але звідти він не слав нам ні грошей, ні звісток. Все, що я знала про їхнє життя – від його друзів, що там були. Там Андрій конкретно здав і хлопці просто не знали, що з ним робити – він мало працював і багато тратив на випивку та жінок.
Для мене це був шок, бо ще випивку я розумію, але мати якусь іншу жінку? Як він міг мене, вірну і віддану, проміняти на якусь іншу, яка має їх тисячі?
Вдома Андрій продовжував пити і не рятували ні вмовляння, ні лікування. Він просто почав виносити все цінне з хати і сказав, що я до цього не маю ніякого відношення, що це все його.
Я забрала дітей і пішла до мами. Оскільки перші внески за квартиру ми вже сплатили, треба було терміново давати наступний і я поїхала вперше за кордон працювати звичайною прибиральницею.
Отак моє ідеально сплановане життя урвалося і тепер я маю починати все з початку.
Фото Ярослава Романюка.
