— Не хникай, сестро, – казала вона мені із вдаваною байдужістю у голосі, – Краще ти порадій за мене: нарешті я вільна і незалежна. Уявляєш, тепер не треба буде нікого вислуховувати, я зможу робити те, що мені заманеться.
Мені було тоді лиш 10, але я вже добре розуміла, що такої ото свободи нікому не треба. Ніхто не радітиме тому, що батьки от так просто узяли і виставили тебе із свого життя тільки тому, що тобі нарешті виповнилось 18.
— У мене і гроші є тепер, – показувала вона на чималий стосик, – Уявляєш, як я заживу? Не хнич, а краще порадій разом зі мною.
Ліда говорила відвернувшись до стіни і швидко втираючи непрохані сльози. Саме тієї миті я гостро відчула, що то таке бути сиротою. Вона одна у цілому світі. Стояла над трьома торбами свого краму із грошима в руках, доросла, але ще геть дитина. Рішуча і така розгублена водночас. Попереду був цілий світ, а їй був милий і дорогий душі оцей дім в якому її ніколи не любили, але саме тут були єдині рідні і близькі їй люди.
— Лідо, – обійняла я її на прощання, – Ти ж знаєш, що я тебе люблю, знаєш? – говорила я зазираючи їй в очі. – Хай що кажуть, а ти моя сестра, ти в мене є, а я в тебе.
Мама не дала нам договорити. Легким порухом відсторонила сестру від мене і замкнула високу і глуху мов та стіна хвіртку прямо перед її обличчям. Для неї той день був звільненням від непосильної ноші і обов’язку, який вона колись необдумано сама собі на плечі поклала. “Нарешті” – сказала мама видихнувши і ніби уся аж обм’якла і розслабилась. Віднині, вона була вільна.
Про те, що Ліда не рідна донька моїх батьків я знала чи не з дитинства.
— Ну, а що ви хотіли, – казала мама вчителям, які жалілись на те, що у старшої доньки був не надто акуратний почерк, – звідки я знаю в кого вона пішла? Самі розумієте звідки вона.
Ті ж слова я чула я чула, коли Ліда ненароком впускала чашку, чи тарілку:
— Тільки збиток один. Не соромно? Чи не своє, то й не шкода?
Тато волів її узагалі не бачити. Навіть, якщо вона зверталась до нього, Батько робив вигляд ніби й не чув. Для нього її не існувало.
Колись, вони ще геть юними оженились із моєю мамо. Мріяли про велику дружну родину, будували дім на вісім кімнат, адже він повинен був наповнитись дитячим сміхом і тупотінням босих ніжок. Але дім ріс, а надії на появу нащадків танули. Коли старий професор розвіяв останні сподіванням жорстким діагнозом, вони були у відчаї. Саме тоді у домі з’явилась Ліда.
— А я пам’ятаю, як вони мене любили, – часто говорила вона мені уже дорослою жінкою, – Оте відчуття захищеності і батьківської неосяжної любові і турботи. Ти мене пробач, – стишувала голос, – але я не завжди була тобі хорошою сестрою. Просто… твоя поява змінила все.
Навіть, коли мама відходила у вічність і Ліда підійшла попрощатись – відсторонилась. Рухалась заледве, а забрала свою долоню з її руки.
— Чого вона тут? – прошелестіла до мене, – Хай вона піде. Хай іде.
Мене і досі не пробачив чоловік і мамин брат, але отой збудований батьками дім-велетень що мав вмістити велику і щасливу родину, я віддала сестрі.
— Ти впевнена? – запитувала вона зазираючи в очі, – Ти розумієш, скільки могла б отримати від його продажу? Я ніколи не зможу тобі і половини вартості повернути.
Я обійняла її і довго гладила посивіле за останній рік волосся:
— Просто, ми з тобою сім’я. Ми – сестри. Я знаю, вони вже все усвідомили, вони б так і вчинили. – говорила і сама собі не вірила.
У тому домі нині тихо не буває. Господа стала прихистком одразу для трьох родин, які втратили житло на Харківщині. Подвір’ям носяться семеро Лідиних онуків.
Я люблю приїздити і просто бути серед них, відчувати, як то – коли твій дім мов вулик. Мені подобається уявляти себе на місці Ліди – бабусею у великій дружній, щасливій родині, матір’ю двох прекрасних доньк.
Своїх діток я не маю і ніколи не мала, хоча дуже того прагла.
Напевне, в цьому і є ота Вселенська справедливість, хтось повинен був відповісти за гріхи батьків.
Автор Анна К.
Головна картинка ілюстративна.
06,10,2023
