fbpx
Історії з життя
— Не мама,— Надія похолола від цих слів. — Як це відтане? Ти чому не шукаєш? — обурилася вона, наступаючи на Олексія.— Твоєї матері добу немає вдома! Зима! А ти таке кажеш!

— І не мати вона мені! Мені дверей, якими ти грюкнула, більше шкода, ніж її! – залементував Олексій.

Надія не могла впоратися обуренням, яке її переповнювало, але що з ним говорити, махнула рукою і вискочила на вулицю. Морозне повітря хлинуло назустріч, охолоджуючи сніжинками як колючими голочками її розпалені щоки.

“Де вона? Де шукати тітку Нюру? Куди вона могла піти?» – пульсували думки в голові, перебиваючи інші: «Як він міг так з нею? Не матір! Не шкода! Як же так?».

…У Нюри була дитина. З’явився здоровенький рожевощокий Толик. Вони з чоловіком не могли натішитися на довгоочікуваного малюка. Але в сім місяців його не стало.  Більше своїх дітей не виходило у них з чоловіком.

Вирішили вони з Миколою взяти дівчинку з дитбудинку.

— Приїхали. Стоїмо, чекаємо, коли нам виведуть дівчаток на вибір. І раптом звідкись з’явився хлопчик. Маленький, худенький- з великим животом – шкандибає до нас і лепече: «Татко! Татко приїхав!». І відразу до чоловіка рученятами потягнувся. У нас сльози навернулися, душа защеміла – згадали свого маленького. Адже ми не дочекалися, коли він почне ходити, говорити… А тут ніби рідний – ось я, беріть мене. Звичайно, ми його і взяли, — розповідала Нюра своїй сестрі, матері Наді.

— А ти щось знала про нього? Хто він? Може, рідні є?

— В дитячому будинку сказали, що знайшли на вокзалі. Ось такого голодного, недоглянутого. Але лікар, який розмовляв з нами в дитячому будинку, запевнив, що хлопчик загалом здоровенький. Його треба відгодувати, і живіт спаде, і сам виправиться. Для нас, сама знаєш, це не проблема.

Жили Нюра з Миколою в своєму домі. Корову тримали, курочок. Ось так на молочку і на яєчках їх синочок і перетворився у рожевощокого хлопчиська.

Олексій вважав Нюру і Миколу батьками, ріс ласкавим, але бешкетним. А в 16 років, як ніби біс в нього вселився. І якщо до Миколи ставився добре, то Нюрі почав грубити і огризатися. Спочатку не могли зрозуміти, в чому справа. З’ясувалося це через багато років. «Добра» сусідка проговорилася. Виявляється, років через три після усиновлення Олексія, по вулиці ходила жінка і питала, де тут живуть люди, які взяли хлопчика з дитбудинку. І та сама сусідка не призналася. Відправила її в інше селище, сказала, що немає тут таких. Нюру вона попередила, що незнайомка цікавилася її сином.

А потім, через кілька років, посварилися вони з якогось незначного приводу. Сусідка затаїла образу і одного разу, обравши момент, розповіла Олексію, що він матері нерідний. Прийомний. Що шукала його рідна матір, а Нюра не віддала. Ось відтоді і почалися проблеми в сім’ї. Те затишшя, то бунт.

Нюра переживала дуже, але все одно любила його як раніше. Згодом з Миколою одружили Олексія, з’явився онук, допомагали виховувати його. Вже в ньому вона взагалі душі не чула. Розчинилася в дитині і не звертала уваги на шпильки Олексія. І була вдячна невістці, яка добре до неї ставилася, співчувала. Але перечити чоловікові не могла.

Потім не стало Миколи, а через якийсь час занедужала і Нюра. Стала забувати багато. А це стало ще більше дратувати Олексія. Після чергового залишеного на плиті чайника розгорілася суперечка. Що вже там наговорив їй син невідомо, але Нюра схопила пальтечко, хустину і вийшла з дому… І ось уже добу її немає, а син і не хоче шукати.

…Надя згадала, що недалеко, на цій же вулиці, живе самотня літня жінка. І про всяк випадок вирішила зайти до неї. Може вона що знає про Нюру?

На щастя, тітка була там.

—  Збирайтеся, тітонько! Поїхали до мене. У мене тепер будете жити, — рішуче заявила Надія.

Автор: Natalya Lуtvуnova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page