У Христини сто одна причина не вставати з ліжка, а провалятися до вечора в сльозах і роздумах про свою тяжку долю, і чи є справедливість у світі. Але її тормосить старша доця:
– Ма, що одягати в садок?
– Ма, я не хочу штани…
– Ма… Я не хочу оладки.
Вмити, прочесати, заплести, відтягти в садок дві доці і самій встигнути на роботу. Провести цілий день серед натовпу людей в абсолютній самотності і знову бігти назад, щоб встигнути забрати їх додому.
Андрій її кинув. Впильнувати, щоб діти знову не порозгортали цукерки в магазині і не довелося все це купити. Знайшов коханку. Що приготувати аби обидві їли? Сосиски? Вона молодша і красивіша. Перемити посуд і випрати одяг. Він щасливий. Діти її обіймають. Її діти. Його діти.
Кожен день одне й те саме.
– Не могла очі закрити? – торочить мама. – Чи один гуляє? Язик прикусила і все.
Вона не хоче так. Це не порядно. Це не чесно. Це не справедливо. Не справедливо.
Сто причин забутися, віддихатися, прийти до тями.
– Ма, вона взяла мою спідничку!
– Ма, я не хочу чистити зубки цією пастою!
– Мааааа!
Садок, робота, садок, магазин, майданчик.
Що вона не так зробила? Діти, злізьте з турніка. Як вона це прогавила? Не кидайтеся піском! Вона сама винна. Не чіпайте речі дівчинки. Запустила себе. Діти, марш додому. Вона ніяка мати. Ніяка дружина. Приготувати їсти. Покупати. Діти сопуть їй у вуха. Навмисне. Усміхається.
Мільйон причин не вставати з ліжка. Вона просто розбита. Вона не витримає. Зараз просто заголосить на весь будинок. Тиша. Згадала, що сьогодні субота і малих забрала мама. Нарешті полежить до вечора.
Пожаліє себе і поскаржиться на долю.
– Доця, вони хочуть додому.
Набулися.
– Чого в бабусі не були?
– Там нудно.
– Бабуся не дає собі вилазити на голову?
– Тааак!
Пішли гуляти. А як зустріне його? Дітям морозиво, собі кави. Чи її? Не бігайте, морозиво впаде. Тікати? Впало, як і прогнозувала. Їж з землі. Та куди ти! Тепер треба мити руки. Що за діти?
Обід. Попрати одяг. Прибрати в квартирі. Виспатися б.
Мільярд причин провалятися в ліжку до кінця життя.
– Ма, мультики!
– Ма, їсти!
– Ма, вона взяла мою іграшку!
Сніданок. Обід. Вечеря. Чому він так зробив. За що? Скільки буде так важко? Діти засинають перед телевізором. Вона геть про них забула. А вони й не питають, де тато. Бо бачать її очі і бояться, що знову побачать в них сльози. Вона має бути сильна. Заради них. Вони ж сильні заради неї.
Багато-пребагато сірих днів. Не хочеться нічого. Тільки діти вертають її в реальність. Треба щось робити. Такі безглузді дрібниці, що хочеться вити. Чому це все вилізло зараз. Невже завжди це все було таким марним і пустим?
Багато поганих днів. Дуже багато. Вже нема питань до себе. Якщо він не розумів, що вони безцінні для нього, то як це впихнути в голову, в серце, душу? Це не можливо.
Багато днів. Вже не сірих. Не знає яких, але днів без постійних думок про нього. Купила собі гарну сукню. І тішилася! Щиро! Крутилася перед дзеркалом і повела дітей на морозиво. Сукню заляпали її чудесні доні. Але вона не сердилася. Було легко. Вперше за багато-пребагато днів. Добре, що малі поруч. Вони її роблять щасливою.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
