Прийшла до мене колишня свекруха і каже:
– Доки ти будеш комизитися? Що в молодості було – того вже нема. А зараз старість вам обом треба зустрічати. В одному селі живете і діти спільні, то чого разом не жити?
Знаєте. Так збоку виглядає, що чого ж не можна? Я самотня і Петро сам, наші діти одружені вже мають своїх діток, приїжджають рідко, тому мені інколи дуже сумно. Та й живемо ми з Петром недалеко один від одного, що бачимося часто, але…
Пробачити?
Як пробачити, коли тебе залишили в найскрутнішу для тебе хвилину. Та й взагалі. Хіба хвилина не скрутна, коли тебе лишають з двома дітьми, а самі біжать за спідницею, що гарно співає в кафе?
Ми з Петром любили один одного, принаймні тоді так було. Коли пішли діти, то вже обоє працювали на їхнє благо, бо треба було й грошей заробити на прожиття і щось відкласти. Петро не був бізнесменом, але працював в тодішній поліції, тому були пільги і житло та вчасна зарплатня. Але цього справді бракувало.
А Петро чомусь вирішив, що він великий детектив та почав частити по тих місцях, де перебувають не дуже порядні люди.
І ось в одному кафе він і зустрів ту співачку, гарна була вона чи ні, – видно гарна, раз він пішов від мене з дітьми до неї.
Проте, нова жінка крутила Петром, як хотіла – її не влаштовувала його зарплатня, тому не пройшло й пару років, як мій чоловік з пана міліціянта перетворився на звичайного заробітчанина і поїхав до Польщі на будову.
Але мене це тішило – хай потом і важкою працею взнає, що це таке, любити. Хай її отак любить. Хай.
А що я?
Хіба мені було легко? Мало того, що я почувалася погано, то ще й діти говорили, що це я винна, що татко пішов до іншої.
Не одну ніч я не спала і питала себе чому і за що? Як так взагалі можна, просто взяти і піти?
Звичайно, що Петро давав гроші. Але виключно по аліментах і ні копійки більше, тому я економила на усьому, а насамперед на собі.
Інші жінки кидали дітей на батьків і їхали за кордон, але я не хотіла, не мала сили на таке наважитися.
Отак ми й жили, від моєї зарплатні до його аліментів і нічого – виросли діти, вивчилися та одружилися.
Може, не було у них в житті всього, що вони хотіли, але вони мали все, що я могла їм дати.
Мені трапився хороший чоловік потім, але я була категорично проти оформлювати стосунки і мати спільних дітей, не хотіла ще раз проходити через це все. Може, й через те, Ігор пішов від мене через сім спільних років життя. Хоч і без штампу, але теж тяжко переживала його вчинок. Проте тут і я своєї вини чула, проте думаю, що вчинила правильно по відношенню до себе.
Зараз я живу в селі, бо квартиру продала і поділила гроші між дітьми, я на пенсії і тримаю невеличку господарку з козою.
А Петро теж живе в селі, не набувся довго біля своєї співачки, бо вона поїхала на заробітки і отак здиміла.
Чекав її Петро вірно цілий рік в її квартирі. Але жінка не хотіла ні його знати, ні за майно не переживала.
Ось така повчальна історія може бути комусь, а я в ній живу.
І от мало Петрові висновків життєвих, то ще його мати буде до мене приходити та до моєї совісті волати.
А де вона була, коли Петрові не були потрібні ні я, ні діти? Тоді його старість її не турбувала?
Не скажу, що мені зараз легко і завжди потрібна чоловіча руки – чи вкосити, чи щось прибити, але я до нього на весіллі дітей не говорила, то я тепер буду кланятися заради кози?
Знаю, що свекруху болить серце за свою дитину, як і мене за моїх. Як вчинити правильно, щоб потім і мені не жаліти?
Фото Ярослава Романюка.