Бойова медикиня волинської бригади Лілія звільняла північ Харківщини від окупаетів, прикриваючи наступ наших воїнів.
Про це розповіли на фейсбук-сторінці 14 ОМБр імені князя Романа Великого у фейсбуці.
Ліля каже, що в ті дні зовсім не відчувалося страху, а тільки неймовірне хвилювання й піднесення.
«Звісно, рідні не знали, що і де я роблю, головне, щоб вони не хвилювалися. А я, як і кожен із нас, чітко знала, як діяти, аби вибити окупантів із займаних позицій», – розповідає Лілія.
Медикиня каже, що ворог не здогадувався про своє оточення, а далі зав’язався бій…
«Відверто кажучи, для мене, та й для всіх, хто був поряд зі мною, пaнічні кpики ворога, його спроби евакуювати поpанених, вибухи, коли він підривав боєкомплект, звучали, як музика…», – зазначила вона.
Медикиня допомагала пораненим побратимам і прикривала наступ наших воїнів з гранатомета, але каже, що не робила нічого особливого.
«На той момент треба було прикрити хлопців. Я вмію і можу це зробити. Тож зробила. І зроблю все, що в моїх силах, для нашої Перемоги!» – додала Лілія.
«Побратими свого бойового медика не нахвалять. За фахові навики, за бойовий, але погідний характер, за веселу вдачу і за ямочки на щоках, які навіть найпохмуріший день здатні зробити яскравішим», – йдеться в дописі.
Фото: 14 ОМБр імені князя Романа Великого.
09/22/2022
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся