fbpx
Історії з життя
«Не з’їли, бо не смачно», – думає про себе Лариса, от вона зробить лише те, що діти люблять і все зметуть, лиш би банки вернули на наступну осінь. Але Іван знає, що не з’їли, бо Наталка не приїздить уже рік. Вони посварилися, як завжди з дрібниці, але кожну зачепило по-своєму. А почалося з тих самих закруток

Лариса відкриває вікно аби вхопити трохи свіжого повітря – в хаті кипить і бурлить каструля з закрутками, в чайнику стерилізується наступна банка. Холодний вітер опахує червоне обличчя, змокріле волосся…

Трішечки перепочинку і знову до праці. А що робити, коли осінь щедро вродила і сливами, і яблуками, он купила помідорів на салат, яку аджику зробить – пальчики оближеш! А які огірочки з гичкою від моркви – це пісня! Дочка може баночку за день з’їсти. Рухи Лариси майже автоматизовані і багатофункціональні – поки стерилізується банка, закручує готовий салат. Перевернула, накрила ковдрою, зняла банку, поклала іншу. Чоловік рипнув дверима і, обпікшись парою, закрив назад. Лариску зараз краще не відволікати, бо знову трісне банка і буде йому співано і читано, посидить краще на лавочці.

Сонце й справді ще гріє, підсвічує листочки і окреслює яблука. Яблунька, ніби величезна рожева вата – думай з якого боку спершу вкусити… Іван любить тут сидіти… Чекати на Ларису, як вона попорається і просто мовчати… Тоді так спокійно все і добре. Все як має бути: вони і краса. Проте вголос він про це не каже, бо вона йому штрикне «От ти мій романтику», правда не злобливо, але він не хоче чути й півтону злості в цьому спокійному спогляданні життя.

Зараз Ларису краще не чіпати, вона в період закруток стає одержимою. Вже вся комора в варенні, компотах, салатах; все прописане за який рік, а ще ж торішнє не з’їли. Коли він їй про це каже, вона дуже знервується. «Не з’їли, бо не смачно», – думає про себе Лариса, от вона зробить лише те, що діти люблять і все зметуть, лиш би банки вернули на наступну осінь. Але Іван знає, що не з’їли, бо Наталка не приїздить уже рік. Вони посварилися, як завжди з дрібниці, але кожну зачепило по-своєму. А почалося з тих самих закруток. Наталка не хотіла брати, бо її не їдять і так весь рік можна свіже їсти, а Лариса наполягала, що домашнє – корисне і без консервантів.

– Мамо, ви ж даєте оцту, олію, варите оте все. Ви знаєте в яку реакцію воно вступає, що говорите про безпеку.

– То я тебе трую?

– Та не труїте, просто ви вічно накрутите, ніхто це їсти не хоче вже, але вам не можна нічого сказати, бо ви ображаєтеся.

– Ні, то ні.

Лариса закрилася в кухні і не попрощалася. Потім не брала слухавку. А далі й дзвонити перестали. Тому вона цього року закрутить стільки банок огірків, що Наталка забуде про оцет і прибіжить їх їсти

– Ларуню, ти ще довго, – питає Іван, – Нащо скілько закривати? Лиш час тратиш.

– Ой, не помагаєш – не нервуй!

Щось забула скільки солі в маринад давати. Треба звіритися з Зошитом. Зошит, саме з великої букви, бо тут все найцінніше – і закрутки, і пляцки, і лікери… О, з горобини, можна зробити, бо кума той рік робила, але в неї смачніше. Все найцінніше в перемішку, бо головне записати. А цей рецепт писала Наталка, який почерк каліграфічний, ще, певно, в школі була… Перегортала сторінку за сторінкою вже не за рецептом, а в пошуках цього нахиленого, видовженого любого письма. Ще й пісню переписувала, усміхнулася читаючи: «Може пригадуєш, може, й не згадуєш, як осінь палила білі світи.

А яблука падали, падали яблука, яблука падали в наші сліди…»

Закрила зошит і втупилася в стіну… Навколо все булькотіло і парувало, але вона не зважала. Встала, виключила вариво і пішла на вулицю. Сіла мовчки біля Івана і задивилася на яблуню, небо, дорогу… Сонце заходило за червоні хмари, а Лариса нікуди не поспішала. Не дивлячись на Івана сказала:

– Скажи тій пані з міста, що я закрутила огірки. Буду її чекати додому. А тепер посиділа я з тобою коло яблуні, то ти мені посидиш коло закруток.

Іван усміхався…

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

 

You cannot copy content of this page