Я завжди вважаю за краще промовчати і тримати свою думку при собі, і переконана, що людина діє так чи інакше лише під впливом обставин і не можна однозначно казати, яка вона є – добра чи погана.
А от моя подруга Лариса, вона буде все казати в очі і не важливо чи ви просили це чи ні. Вона така, що вискажеться, вискажеться і вже й забула, що така ситуація була, а я ж навпаки – буду про це думати ще з тиждень, що я мала сказати, як мала вчинити і чи правильно я все це потрактувала.
Тому не дивно, що коли син привів до нас невістку, то я сприйняла її спокійно і прийняла в родину без ніяких умов. Правда, невістка була небагатослівна і я навіть втішилася, бо як пригадаю, як подруги про своїх невісток розказують, а моя собі тихо.
У нас двокімнатна квартирі і син сказав, що вони поки поживуть у нас.
– Та я лиш рада буду, – відказала їм на те, – А як онуки будуть, то я їх бавитиму!
Проте, не так сталося. Онуків все не було, а мовчазність невістки вже мені здалася не настільки скромною.
Розумієте, вона наче мене не помічала. Я зайду на кухню чи в ванну, то вона навіть не обернеться і слова не скаже. Та й жити з молодятами ще те випробування – гора немитого посуду і чекають, коли я їм їсти наварю.
Розказую я це все подрузі, а та й каже, що дуже вже невісточка зручно мені на шиї вмостила і ще й ігнорує.
– Та як так жити? вже їх жени на орендовану квартиру!
Я вже й сама таке і думала і вирішила завести розмову з сином:
– Володю, я бачу, що вам зі мною незручно жити, то треба це якось вирішувати питання.
– Так, мамо, ми ще трохи почекаємо, поки ти вийдеш на пенсію і тоді поїдеш в село в батьківську хату.
– Що?, – я геть не мала в планах вертатися в село.
– Ми з Kілею порадилися, що так буде найкраще. Та й ми до тебе будемо приїздити і онуків тобі привозитимемо на літо дітям треба свіже повітря.
Я дар мови втратила. Оце так невісточка. Мені й справді до пенсії три роки лишилося і ввесь цей час, бачте, мені згодні потерпіти.
Але далі сталося ще цікаве – мені залишили у спадок однокімнатну квартиру, я вже й такої родички не пам’ятаю, але виявилося, що жінка була одинока і віддала квартиру найближчим родичам.
І що тут почалося, просто диво – невісточка до мене усміхається, мамою кличе та вечерю готує! Я не надивуюся такій переміні, як син не витримав і мені каже:
– Мамо, то така чудова новина! Ми вже все з Лілею придумали – продаємо ці дві квартири і купуємо в новобудові простору трикімнатну квартиру! Буде у нас і зал, і дитяча! Як же ми добре заживемо.
– А я де буду жити, – питаю я сина, бо вже теж собі уявила, що буду з ними.
– Мамо, ти ж в селі будеш жити, я ж тобі вже казав…
І так вони з двох боків на мене напирають, що я аж не знала, що маю робити, бо ж рідні люди і треба їм допомогти…
Аж тут моя подруга й каже:
– Ану перестань! Про себе подумай, бо бачиш, що з таким сином в селі тобі й кінець настане. Хай йдуть жити в ту однокімнатну квартиру і заробляють на свою, трикімнатну, а ти собі будеш жити у своїй рідній хаті.
І я так вчинила. Вже й син зі мною не говорить за невісткою, але я нарешті рада, що постояла за себе і сказала те, що думала – я не зобов’язана вам догоджати до свого скону. Одружилися, то й самі щось крутіться. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
