— Не знаю як я те все пережила. Щойно був син і чоловік і одну мить порожнеча. Якби не та поїздка до інтернату, – жінка глибоко зітхнула, – не відаю чи й розмовляли ми тут. Але Петрусик. Він моє диво За матеріалами Наш день
І раптом – мить, що осяйне добром У житті кожного з нас бувають хвилини, коли немиле ніщо, і навіть не милий білий світ. Здається, весь світ утрaтив кольорові барви. Немає ні сил, ні надії. І раптом – мить, що осяйне добром і вірою, чиєюсь беззахисністю, ще більшою, ніж власна. Зустріч, що переверне долю. І велике диво – любов.
І тоді
Ось підросте син…
У журналістських буднях, коли доводиться зустрічатися з багатьма різними людьми, інколи забуваються ті чи інші життєві сюжети. Та Надію я впізнала одразу. Та ж сама худенька постать, не по роках спрацьовані руки. Лише очі тепер світилися по-новому. Тією особливою радістю, коли людина просто щаслива.
– Пам’ятаєте мене? – усміхається ще з порога Надія. – Я до вас колись зверталася зі своєю проблемою, – починає переповідати мені .
Переpиваю жінку. Для чого ворушити сумне? А його на долю Надії випало немало.
Жила, як і більшість сільських жінок. Вічна, зранку до вечора, робота. Разом з чоловіком утримували господарку, обробляли паї. У сім’ї уже підростав син. Тієї осені мав до школи піти. Мріяли про доньку, бо, як кажуть, у наpоді, одна дитина – сирота.
Чоловік трапився Надії добрий, непитущий. Усе для дому старався. І дуже хотів купити машину. Надія не перечила. Тож коли на їхньому подвір’ї з’явилося нове авто, тішилася разом із Степаном і малим Петрусем. Якби ж то було знаття…
Ще в суботу звечора до них заглянула сусідка. Чула, ніби вони збираються до Хмельницького на ринок. Може б, і її взяли з собою?
Взагалі-то, Надія поїздки не планувала. Але, власне, чому б і ні? Степанові нової куртки треба, і Петруся до школи зберуть.
Виїхали на світанку. Найбільше радів Петрусь – чи не вперше дорослі взяли його з собою у таку «подорож».
А за якийсь час нічого не стало. Ні їхнього щасливого сміху, ні жартів у легківці. Лише суцільна темрява. Степана з Петрусем на цьому світі уже не було.
Відтоді Надія ніби не жила. Механічно вставала удосвіта, щось робила. Найстhашнішими були ночі: довгі, нестерпні. Просила в Бога аби і її до себе забрав. І якби не цей маленький хлопчик… Він був таким схожим на її сина.
Надя зустріла його в інтернаті. Від громади села вони збирали для цього дитячого закладу картоплю. Разом із ще кількома односельцями поїхала до інтернату і Надія.
…Білявий синьоокий хлопчик самотньо стояв біля вікна. Щось видивлявся у великому незнаному світі.
– Як тебе звати? – погладила дитячу голівку Надія.
– Петрусь…
У неї затремтіло і, водночас, завмeрло сeрце. Пригортала хлопчика до грyдей, а з очей капали і капали сльози. Разом з ними спaдав тягар, і вона, чи не вперше за багато часу, відчула дивне полегшення у душі.
Після цього Надія приїхала до редакції. Разом з нею ми телефонували у різні інстанції, цікавилися, які довідки, документи необхідно зібрати, щоб усиновити дитину. А потім жінка пpопала. Не телефонувала, не з’являлася. Інколи, згадуючи Надію, я думала про те, що, напевно, вона передумала. У житті усе так непросто.
І ось Надія знову у редакції.
– Тепер я інша, правда? Це все Петрусь. Він повернув мене до життя.
Надія розповідає, який чудовий у неї син. А що не давалася чути, якось так вийшло. Нечасто вибирається вона з села до Тернополя, удома клопотів вистачає. Тепер уся господарка на ній. Але нічого, ось підросте син…
Надія усміхається. А я ловлю себе на думці, що життя – справді велике диво. Здається інколи: усе погано, нема більше сили, нема надії. І раптом – зустріч, мить, що осяйне добром і вірою. І знову хочеться жити.
Зіна КУШНІРУК.
Фото ілюстративне firestock.ru
