А що залишається, коли мої діти давно роз’їхалися, а до мене тепер рідко приїжджають.
Знаєте, я й незчулася, як вони з отаких малесеньких як ото зараз бігають в нових сусідів, вимахали в таких дорослих, які вже не потребують матері. У них в самих є діти, мої онуки, яких я так само рідко бачу.
– Мамо, та що до вас їхати – тільки вимучимося в дорозі, побудемо день і знову назад з тими дітьми по автобусах. То не відпочинок для нас, а чиста кара. Влітку приїдемо.
А влітку то погода не дозволяє, бо задощило, то запланували на море поїхати, то в гори, то дітей в табір дали і не хочуть гроші втрачати…
І нема нікого, бо ж я маю все зрозуміти, що для дітей краще. Просто чекати і радіти, що у них все добре.
А тепер маю перед очима картину, як я мріяла, щоб діти мені клопоту не завдавали та сварилася за брудні штанці і взуття.
– Максиме, ти куди в отих черевиках брудних лізеш до хати, – кричить нова сусідка.
– Я хочу до хати, – пищить маля.
– Ти ж п’ять хвилин тому вийшов!, – в голосі чути розпач.
– Роззуй мене , я вже хочу до хати!, – каже дитина.
Не проходить і пів години, як малий вже матері з хати кричить:
– Мамо, одягай мене, я хочу на вулицю!
Я бачу, як жінка кидає прання та йде вдягати дитину на вулицю.
– Тільки ти дивися, в болоті не ходи, бо це останні чисті штанці!, – напучує дитину.
Проте, малий через якісь хвилин десять знову кричить аби його роззували та пустили до хати.
Мати прання кидати не хоче і вже зривається:
– Я що тебе буду по сто разів на день туди-сюди одягати та роззувати? Ти не бачиш, що мама працює спини не розгинаючи?!
Далі я бачу, що малюк з чоботиськами бруднющими сам лізе в чистий, щойно вимитий коридор. Мати не витримує…
Господи, як же збоку смішно дивитися на цього маленького хлопчика, який сам не знає, чого хоче, він такий милий у своїй щирому негайному прагненні вже і зараз задовольнити свою цікавість.
І в той же час, ця жінка, яка в своїй голові запланувала певну послідовність подій, певну кількість роботи, мусить це все за щораз переробляти, бо оцей маленький хлопчик заставляє робити все з початку.
А далі з роботи прийде татусь і їй треба мати сили і терпіння вислухати ще й його забаганки та вдовольнити потреба.
Як ця повсякденність набридає і здається, що нічого немає гіршого. Але є. Я знаю, що є.
Я заздрю цій жінці і хочу ще раз прожити своє життя зі своїми дітьми…
Не притьмом будити їх зранку в садок чи школу, бурчачи, що я постійно не встигаю і вони вже мають швидко їсти і одягатися, а не плентатися та капризувати. Я ю їх тепер будила поцілунками та обіймами, я б ще кілька довгих і щасливих митей ніжилася поруч з ними в ліжечку. Я б дихала ними, їхніми снами і мріями.
Тепер я б не казала – «йди сам пограйся», а питала б, що він намалював і якого монстра хоче перемогти уявною зброєю…
Це так швидко проходить і вони так швидко виростають, а ми потім залишаємося самі зі своїми жалями.
Може, я подружуся з цим цікавим Максимком, бо він давно приглядається до мого кота Васька крізь прорізи в паркані.
Але я б так хотіла подружитися зі своїми онуками, так. Щоб вони мені аж набридли і я казала:
– Їдьте вже до міста, бо бабуся з вами змучилася…
Але вони не їдуть, бачте. в місті зручніше… Менше клопоту батькам і дітям. Може, й вони будуть колись жаліти, що надто рідко до мене приїжджали і захочуть вернути час назад. Всі ми за чимось жалітимемо…
Фото Ярослава Романюка