fbpx
Історії з життя
Нещодавно Ліза розлучилась. Що цим закінчиться, її мама, Лідія Микитівна, відчула одразу, побачивши майбутнього зятя. Не сподобалось їй, як по-хазяйськи розвалився чоловік за столом, чіпким оком вивчив квартиру і почав ставити нескромні запитання. Не додавало прихильності й те, що був на 13 років старший

Ліза повільно піднімалася сходами на дев’ятий поверх. Руки обривали сумки, але кому ж їх носити? Мамі-пенсіонерці чи синочку Микитці? Із місяць тому у їхньому будинку почали міняти ліфти, однак щодня доводилося долати сотні сходинок. А мама виходила на вулицю лише зрідка — у неї тиск.

Нещодавно Ліза розлучилась. Що цим закінчиться, її мама, Лідія Микитівна, відчула одразу, побачивши майбутнього зятя. Познайомилася з ним Ліза на роботі — в бібліотеці. Подруги кепкували: «То по яку книжку він приходив до тебе»? Вона на дівчат ображалась, але вони були праві. Юрко і справді приходив не по книжку, та й взагалі мало чим цікавився. А до бібліотеки завітав скопіювати якісь папери.

За матеріалами – Порадниця.

Готуючись до знайомства з майбутнім зятем, Лідія Микитівна приготувала фірмові чебуреки, пиріг, накинула на плечі квітчасту павлово-посадську хустку — подарунок чоловіка, якого не стало, коли Ліза була маленькою. Однак Юрко кинув на щедрий стіл кислий погляд: «А випити не знайдеться за знайомство»? Та й не сподобалось Лідії Микитівні, як по-хазяйськи розвалився чоловік за столом, чіпким оком вивчив квартиру і почав ставити нескромні запитання. Не додавало прихильності й те, що був на 13 років старший за Лізу, мав за плечима два шлюби та двох дітей від них. Це побачила мати, але донька відмовлялася помічати. А згодом дізналася, що при надії, і Лідія Микитівна лише зітхала. Подруги пояснювали: це тому, що у Лізи рано не стало батька, ось і побачила в першому-ліпшому чоловікові «татуся».

Зять перебивався випадковими заробітками, тому нерідко жили на пенсію Лідії Микитівни, адже Ліза була в декреті. Але це не заважало йому щовечора вимагати ситну вечерю з чаркою. Нерідко чаркував так, що не міг устати. А коли ще був у змозі говорити, говорив різні гострі фразочки. Ліза тихо зітхала. І вигнала чоловіка лише коли до дитини почав прискіпуватися.

Відтоді жінки намагалися не згадувати про невдалий шлюб. Лідія Микитівна бачила, як тяжко доньці. Вони робили все, щоб хоч Микитка ріс справжнім чоловіком. Коли в Лізи був день народження, бабуся раненько будила онука, тицяла кілька гривень і посилала по квіти для мами. Те саме робила і Ліза стосовно своєї матері. «Ти наш єдиний мужчина», — нагадували йому. Однак як відчувалась відсутність батька! Кататися на велосипеді, плавати і навіть вудити рибу — всьому цьому хлопчика вчили мама та бабуся.

Про це думала Ліза, піднімаючись сходами. Аж раптом почула: «Давайте допоможу, дівчино», — і міцна рука вихопила з рук сумки. Так злякалась, що слухняно випустила торби. А чоловіча спина (лише її бачила в темряві) спритно піднімалась сходами. Біля Лізиної квартири чоловік нарешті повернувся, і дівчина з подивом побачила, що він досить привабливий. Усміхнувся, віддав їй сумки, попрощався і почав підніматись нагору, де були лише сходи на дах і невелика комірчина.

Про цю оказію мамі не розповіла. А Лідія Микитівна, ніби прочитавши її думки, сказала: «Уявляєш, хлопці, які встановлюють ліфти, живуть у комірчині нагорі. Вони звідкись здалеку, житло наймати дорого, ось і перебиваються». Тепер Ліза все зрозуміла. Вона і раніше не раз чула звуки з комірчини, бачила світло, але не звертала уваги.

Ліза взялася готувати фірмові мамині чебуреки. Потім тишком вислизнула з квартири й постукала у двері комірчини. Дверцята обережно відчинилися. За ними побачила обличчя нещодавнього помічника. Помітивши в руках Лізи тарілку з апетитними чебуреками, хлопець аж розчулився. Так тривало ще кілька днів. А потім Лідія Микитівна з усмішкою спитала: «Довго ще миски нагору тягатимеш? Запроси вже хлопця до нас, хай і поїсть по-людськи, і душ прийме».

Поступово Сашко став затримуватись у жінок усе частіше, а якось залишився ночувати. Допомагав по господарству, знайшов спільну мову з Микиткою. А Ліза все боялася повірити у своє щастя.

Незабаром Сашко повіз усіх знайомити зі своєю мамою, простою щирою сільською жінкою. Вона одразу назвала Лізу донечкою. Жила родина Сашка у крихітному селі Ромашки. Колись воно було чималим, але зараз мешкало у ньому зо два десятки людей. Та й розташоване було далеко від дороги, ні магазину, ні фельдшерського пункту, ні транспорту. Але тут була надзвичайно гарна природа та ставок.

Лідія Микитівна спочатку з’їздила до Ромашок із Микиткою на кілька днів, а потім почала проводити увесь вільний час — із майбутньою свахою спільну мову вони знайшли швидко. Адже дитинство Лізина мама також провела у селі. А Сашко з Лізою все частіше почали заговорювати про те, щоб перебратися сюди жити. Хлопець мріяв про покупку нового трактора, ось і заробляв у місті гроші. «Бібліотеки у нас тут, щоправда, нема», — кепкував він над Лізою, але вона лише усміхалася, бо і собі мала мрію. Село мало давню історію, і у ньому був занедбаний меморіальний комплекс. Ось цим вона і загорілась займатися. А що? Зараз такі можливості…

І, здається, все у них буде добре.

Автор – Христя МАЙСТРЕНКО.

Фото – pixabay.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page