Матвій був гарним господарем. Він економив кожну копійку, що заробляв від продажу телят, картоплі, яблук і збудував велику хату на дві сім’ї, де мали жити сини, коли одружаться. Та не дочекався весілля своїх дітей: пішов на фpонт і знайшов вічний спочинок на території Польщі.
Вдома залишив молоду дружину Марисю та двох синів-підлітків – Семена й Степана. Йшла ІІ світова війна, була осінь 1944-ого року. Мама з синами якраз йшли з поля, коли їх наздогнала сумна звістка.
Марися розуміла, що мусить замінити хлопцям тата, щоб виросли добрими дітьми, віддала їх в ремісничі училища.
Семен опанував фах столяра, а Степан вивчився на шевця. Після закінчення навчання юнаки відслужили в аpмії. Служба в тодішньому війську була важкою, до того ж проходила за тисячі кілометрів від рідного дому, старшого доля закинула аж на Сахалін, молодшого – в Хабаровський край.
Повернулися хлопці змужнілими, довго не парубкували, а вирішили одружитися. Семен привів у хату красуню Дарку, найстаршу доньку незаможних газдів. Марися зразу її незлюбила, вона надіялася, що Семенко ожениться на багатшій дівчині, за яку батьки дадуть гарне придане, бо господарство вдови почало занепадати. Але жінка мусила змиритися з вибором сина.
Старший за вдачею був дуже подібний до Матвія, такий же неговіркий, строгий і впертий, тож переконувати його навіть і не намагалася, казати йому, що дівчина ще дуже молода, нічого не вміє, даремно час витрачати. А їй так помочі треба, вже понад десять років живе без чоловіка, важко працює коло землі, тож здоров’я не прибавилося.
Через рік справили весілля Степанові. І молодший син, такий на неї подібний, веселий, слухняний, але її не послухав, коли вибирав собі дружину. Марта була з колись заможної багатодітної родини, яку влада вивезла на сибір, а після смеpті cталіна дозволила їм повернутися в село, і починати свою господарку майже з нуля, бо все їхнє майно було забрано в колгосп.
І ця невістка привезла з дому гарну різьблену скриню, яка дивом вціліла, але в тій скрині вбрання було замало, одна подушка, простирадло, пара рушників, згорточок полотна. Тож і Степанко повинен багато працювати, аби жінку було в що вбрати.
Семенове ремесло приносило йому дохід. Він працював і на державній роботі, і вдома виготовляв на замовлення креденси, бамбетлі, скрині, лавки, табуретки, столи. Дарка складала копійку до копійки, навіть жаліла собі хустку купити, так хотіла, щоб чоловік власну хату почав будувати, поки подаровані на весілля гроші на дрібниці не розійшлися.
Семен і сам хотів якнайшвидше відчути себе господарем. Поряд було місце під забудову, тож чоловік не гаяв часу, взяв план і впрягся в роботу. Подружжя турбувало, що пройшов рік часу, але дитинки в них не було, проте не втрачали надію, так як лікарі запевнили їх, що вони здорові, і скоро зможуть зазнати щастя батьківства.
Степанове господарювання йшло набагато важче. У швецькому артілі заробітки були мізерні. Вдома ночами чоловік ремонтував сандалі, мешти, черевики, чоботи, але односельці також платили мало. Хоч пройшло вже десять років після вiйни, народ ще відчував її тягар. Справи в Степана пішли краще, коли сільські модниці із заможних родин стали замовляти в нього модні черевички-румунки.
А Семенові справи йшли вгору. Тим часом Дарка відчула, що носить під серцем дитину. Вона зраділа, хоч дуже хотіла гойдати первістка вже в своїй хаті, а роботи був ще непочатий край, побоялась не встигнути до переходин.
Чоловік навіть заготовки робив для майбутньої колиски, уявляв, де вона стоятиме в їхній кімнаті, яку він так поспішав закінчити. Тимчасово ця кімнатка, поки не порихтовано інші, мала бути їм і за спальню, і за кухню, і за вітальню, тільки б вони втрьох там жили, а не ділили хату зі сварливою братовою.
Хоч і не було що там особливо ділити, адже хата була з двох однакових половин, розділених спільними широкими сінями, які замітати й мити невістки погодилися по черзі. Коли щось пішло не так із тим прибиранням, Марта поділила й сіни, пофарбувавши смужку, що розділяла, в інший колір, мила тільки половину вхідних дверей і східців. Смішно виглядало, коли на пів підлоги волого, пів сухо. Марися тільки руками розводила, дивлячись на невістчині роздори.
Ще одними яблуками розбрату була спільна комора, доки полиці не поділили між собою, і спільна стайня, де в кожної сім’ї було по одній корівці.
Хлів для свиней та курник також був спільний, то все котрась із жінок не дораховувалась яєць. Коли молодша невістка привела від батьків тільну телицю, то домовилися ділитися молоком від свекрушиної корови, поки первістка не отелиться. Але довго та сімейна ідилія тривати не могла через норовисту вдачу Марти.
Невістки сперечалися на кожному кроці, а свекруха Марися тільки те й робила, що ділила й ділила між синами свій маєток: поле, сад, баняки, казани, горщики, миски, горнятка, ложки, словом, все, що надбала з чоловіком і без нього, але догодити жодній не могла.
Жінка знала, як то нелегко будуватися, вона думала, що в її хаті на п’ять кімнаток двом синам із родинами та їй місця вистачить. Якщо ж котрийсь захоче відділитися, то хай поволі-потихеньку звиває своє гніздечко, щоб не гарував тяжко, не втрачав здоров’я, тато ж колись для них постарався, щоб їм йшло все легко.
Але тепер Марися була рада, що Семен так поспішає, бо з Мартою вжитися важко, а Степан її ще й потурає. Щоб підтримати старшого сина, мама запропонувала: якщо молодший залишається на всьому готовому, то хай сплачує старшому за половину хати, чим посіяла розбрат між синами.
Степан спочатку ніби й пристав на це, поки Марта не стала його пиляти, мовляв, Семен – і так багач, то ще йому й сплачувати треба.
Хоч Дарка прив’язалася душею до свекрухи, але через її молодшу невістку так бажала пошвидше до власної оселі, що хапалася допомагати чоловікові в роботі, хоч він просив її не підіймати важкого. І не даремно.
Майбутня мама вирахувала, що народжуватиме у власній хаті(в 50-их роках у селах народжували вдома з акушеркою), але не так сталося. На світ просилося семимісячне дитя. Колгоспною машиною Дарку відвезли в пологовий районного містечка, і вона народила дівчинку.
Рання пташка була настільки слабенькою, що ледь не стала ангелятком, але дякувати Богу, молитвам бабусі, що замовляла Служби Божі по церквах, зусиллям лікарів, після двомісячного перебування в лікарні приїхала з мамою в бабусину хату.
Семен так і не вирихтував кімнатку, не доробив колиску, де мала гойдатися його довгоочікувана донечка. Він почерез день діставався міста, щоб відвідати дружину, принести приготовані мамою юшку з когутика, налисники, вареники – все, що корисне для поpоділлі.
Зовні суворий Семен, на відміну від більшості чоловіків, мріяв про першу доньку, та ще й подібну до його Дарки. Звичайно, він хотів і сина, якого старшенька помічниця колись глядітиме. Але лікарі казали, що його дружина більше не зможе мати дітей. Таки зашкодила її неувага до себе, тож тепер він має берегти своїх дівчаток, як найдорожчі скарби.
У свекрушиній хаті турботи про маму з малям не бракувало, навіть невістка подобрішала. Вона також відчула, що під серцем носить дитину. А Дарці довелося аж на цілий рік залишитися з дитиною в старій, але теплій хаті.
Дівчатко охрестили Любою, хресним татом був стрийко Степан, а мамою – Мартина сестра. Над дівчатком всі тряслися, щоб не дай Бог не змерзло, не застудилося, а Марися готова була небо прихилити своїй першій внучці.
Вона також хотіла, щоб дівчинка була подібна на маму, мала такі ж розкішні довгі коси, але впізнавала в крихітному личку свої риси, порівнюючи їх зі своєю дитячою світлиною, і ще більше любила дитину. Та незважаючи на турботи, Любочка часто хворіла, не раз доводилось лягати з нею в лікарню.
Марта також народила донечку і чекала, що й коло неї свекруха так упадатиме, як коло Дарки. Але важка сільська робота, переживання за внучку підірвали її здоров’я, вона все частіше стогнала та охала й сама потребувала помочі в господарстві.
Марися частіше навідувалася до старшого сина, ніж бувала вдома, тож Марта зробила висновок, що свекруха більше любить старшу невістку та її дитину, і не опускала нагоди виказати своє невдоволення Степану.
Дівчатка підростали. Марисі вистачало сили тільки бавити внучок. Молодша Галинка виглядала старшою за худеньку Любку. Бабуся через це бідкалася, зі сторони здавалося, що більше любить Семенову дочку, бо навіть на руки її бере, тоді як Галинці відмовляє, каже, що руки болять. Марта все це на вус мотала, хоч добре розуміла, що Любка просто така тоненька й легенька, як пір’їнка.
Траплялося, що Галюся підхоплювала якусь болячку, то жінка «знала» причину – Дарка наврочила. Насправді Марту дратувало свекрушине нагадування сплачувати Семенові за частину хати, коли ніяк не вдавалося наскладати грошей.
Через рік у Степана народився син, через рік ще один, потім ще. Чоловік дуже тішився своїми синами, й уявити собі не міг, звідки він, багатодітний батько, має взяти грошей, щоб почати сплачувати братові за хату.
Оливи у вогонь підливала Марта, мовляв, Семен – багатий, живе в новій хаті, має одну дитину, мама їм більше допомагає, а в них четверо дітей, заробітки малі.
Марися й сама бачила, як нелегко Степанові, й перша стала Семенові казати, щоб про гроші більше не згадував, бо направду Бог допоміг йому й хату збудувати, й донечку яку гарну має, а вона, мама, нічого більше не бажає, лиш аби її діти жили в злагоді й мирі.
Та було вже запізно: дві родини й дня не могли прожити без сварки через курей, гусей, бешкетників-дітей.
Не встигли забути про ту плату за хату, як знайшлися суперечки за городи й межі. Врешті серце Марисі не витримало тих сварок. Втративши маму, сини ніби спам’яталися й задумалися: чого гризуться, що їм ділити.
Якби ще й невісткам схаменутися. Та де там! Уміють вкласти в голови своїм благовірним, що там, за парканом, не брат рідний, а зловмисник, що тільки й прагне кілька сантиметрів городу твого приорати, яблука й грушки, що на твій бік схилилися, зірвати. Так і живуть з покоління в покоління.
