Ми одружилися півтора роки тому, ще рік жили разом. У нас обох це другий шлюб, але у мене дітей немає, а у чоловіка є восьмирічний син. Живемо ми на моїй території, тому перше правило, яке я ввела – його дитина в моїй квартирі не з’являється. Нехай зустрічаються у бабусі, в парку, на вулиці, де завгодно, але не в мене.
Чоловік таку умову прийняв спокійно, а от свекруха була вражена до глибини душі. Вона мене переконувала, що нормальна жінка повинна любити всіх дітей взагалі, не має значення, хто матір. Але мені здається, що це вже якось ненормально – любити взагалі всіх дітей. Родичів – одна справа, а взагалі всіх.
Свекруха не переставала говорити, але я швидко навчилася пропускати її репліки повз вуха. Спілкувалися ми досить рідко, щоб її слова встигли мене зачепити. Чоловік же, як я вже говорила, на моїй любові до його сина не наполягав.
Треба сказати, що і сам він не дуже часто зустрічався з сином. Кілька разів на місяць, частіше мати дитини не дозволяла. Не знаю вже, з якої причини, але не можу сказати, що чоловік був надто цим схвильованим. Аліменти платив регулярно, а зустрічі були другорядні. Один раз хотів з’їздити з сином удвох на море, у нас якраз тоді відпустки не зійшлися, але колишня навідріз відмовилася.
Нормально ми жили, якби свекруха не голосила, що дитина зовсім забута, як їй його шкода, як я неправильно впливаю на її сина. Але чотири місяці тому раптово не стало колишньої дружини чоловіка. Дитина залишилася тимчасово з бабусею по матері, але як пояснили в опіці, це не зможе бути постійним варіантом.
Я так зрозуміла, що бабуся сама живе на чужій території, та й не особливо бажає виховувати онука. В принципі, воно і зрозуміло, при живому-то батькові. Але і до себе брати дитину чоловіка я не хочу. У мене немає бажання підлаштовуватися і знаходити спільну мову з дитиною, яка через кілька років стане підлітком.
Так, я, напевно, не надто хороша людина, але я не вважаю себе зобов’язаною йти на такі поступки. Краще від цього не буде нікому. Чоловік, до речі, теж особливого завзяття не проявляє, тому що з сином не дуже близький, але у нього є зобов’язання, у мене ж їх немає.
Голосніше за всіх зараз голосить свекруха. Голосить, але до себе дитину забирати не поспішає, хоча чоловік пропонував варіант, що дитина буде жити у неї, всі витрати він бере на себе, буде бачитися, виховувати і все таке. Ні, каже, дитина повинна жити з батьками. У нашому випадку, з батьком. Але тут вже проти я. У мене, взагалі-то однокімнатна, куди дитину просто поселити нікуди. Свекруха заявляє, що можна її продати і взяти в іпотеку квартиру побільше, але я тільки посміхаюся. Ага, зараз-зараз, так і зроблю. До того ж у мене немає ніякого бажання займатися цією дитиною, як би не гарно це не звучало.
Чоловік продовжує умовляти матір піти на компроміс, тому що в іншому випадку, вони з сином обоє прийдуть жити до неї, мають право, в кінці кінців це квартира і чоловікові належить теж.
Свекруху така перспектива не радує, тому вона посилено впливає на мене, доводячи, що я обов’язково полюблю хлопчика, що всі жінки так влаштовані. І взагалі, я повинна була бути до цього готова, коли виходила заміж за чоловіка з дитиною.
Нагадую свекрусі, що я хлопчикові ніхто, а ось вона – рідна бабуся, тому я маю право ним не займатися, а ось з її боку це виглядає негарно, намагатися скинути виховання єдиного внука на якусь чужу жінку. Поки ні до чого не прийшли. Хлопчика, звісно шкода, але я буду стояти на своєму, я не готова прийняти дитину чоловіка.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
