У мого чоловіка в дитинстві була велика сім’я: бабуся, мама, тато, брат і він сам. Відповідно, і квартира досить велика, трикімнатна. За наших часів справжнє багатство. Свого часу вони її виміняли на бабусину кімнату в комуналці, маленьку двушку і неопрацьований ділянку в садівництві, яку батькам дали від підприємства.
Бабусі давно немає, сини створили свої сім’ї і роз’їхалися. Свекруха зі свекром залишилися в квартирі одні. Але ми часто привозили їм онуків, так що нудно або самотньо їм не було.
Кілька років тому свекор занедужав. Вік, дав про себе знати і нещодавно свекра з нами не стало. Переживали всі, так як він був хорошою людиною. Намагалися свекруху підтримати, як могли. Але пройшло півроку і прийшов час розбиратися зі спадщиною.
Вийшло так, що свекор заповіту не залишив. Значить, на квартиру три спадкоємця першої черги: дружина і два сини. Нотаріус, відкриваючи спадкову справу, запитав, як сім’я хоче оформити, на скільки людей? Ми такого питання не очікували і розгубилися. Загалом, сини подумали, порадилися з ріднею і вирішили відмовитися від квартири на користь матері. Мовляв, це батьки нажили своєю працею, ось нехай мама спокійно і доживає там свій вік.
Не встигли ми ще документи оформити, тільки довідки почали збирати, як відразу активізувалися сестри і племінники свекрухи:
— Тітонько Оленко, тобі допомогти? А, поїхали з нами на дачу! Олена, приїжджай в гості!
Всі відразу такі добрі, турботливі стали. Одна з племінниць узагалі ледь не жити вже зараз до свекрухи переїхала. Торби з продуктами носить. гуляє з нею, в магазини ходить.
Ось я і думаю, що перепишемо ми зараз квартиру повністю на свекруху, і вона стане одноосібної господинею. Родичі у нас і кроку без власної користі не роблять, що там уже про безкорисливу турботу говорити. Все це явно на публіу, аби потім доводити що саме вони “одиноку” жінку доглядали.
Поговорила з чоловіком і його братом, так я ще й корислива тепер. Вони й нас самодостатні лицарі і чужого їм не потрібно. Кажуть. що то мамине і вона хай хоч бідним віддає, аби сама здорова була. А я їм на дітей показую. Те, що вони у нас ще під стіл повзають, ще нічого не означає. Час іде. Невже вони не дбають про майбутнє?
— Ну ти й дріб’язкова, – заявляють, – Тобі узагалі до того, яке діло? ти там хто?
От сиджу і думаю, як їх до тями привести усіх.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
