fbpx
Історії з життя
Одного разу, на перерві вона дістала з портфелика шмат білого хліба, помащеного смальцем. Крутить його в руках, а очима по класі водить. А я у класі залишилась. Глянь на той хліб – а він такий гарний, пухкий, білий. А смалець аж сяє на ньому. – Хочеш? – запитала Гафійка. А я дивлюсь і не знаю: чи то дражниться, чи то й справді в ній щось людське прокинулось. Мовчу

Осінь 47 була ранньою і холодною.

Затяжні дощі заставляли нас ховатись у мамині куфайки. Що на нас всіх чекає холодна зима, знали вже в серпні. Недорід хліба і бараболі спонукав наших мам плакати по ночах, а татків, у кого вони були, мовчати і ховати від своїх дітей очі.

За матеріалами – “Є”.

Проте в школу ми ходили залюбки. Там, у білих стінах, за шкільною партою, ми забували і про холод, і про голод. Хвилею знань, нас відносило то в Грецію, до спартанців, то в густі ліси Волині – до чудної дівчини Мавки. А то й до Архімеда, з його теоріями та доказами.

Подумки ми гуляли в Кримських горах, купалися у морях і грілися на екваторі.

Повоєнні роки були важкими. І на те, що ми ходили у маминих куфайках і чоботах, ніхто не звертав уваги. Всі були рівними, ну майже всі.

Подружка у мене була – Ганнуся. Ми з нею за однією партою сиділи, жили поряд. Мами наші в одній ланці працювали, та й татів ні в мене, ні в неї не було – не стало їх..

І так нам хороше було удвох, розуміли одна одну, мов сестри. Ідемо було до школи, у мене в животі бр-р-р, а в неї бр-р-р, бр-р-р. Засміємось, зірвемо по кетягу калини, вона від перших морозів аж солодка.

Проте не тільки такі, як ми, ходили до школи. Ходили й діти хазяїв. Була собі така Гафійка. Тато її був мельником, а мама – на молочарні – молоко приймала. Ми зачаровано дивились на її обновки. То черевички червоні, то кофтинка зі срібними ґудзиками. А стрічок у неї було стільки, що вистачило б закосичити всіх дівчат нашого класу.

Заздрили їй всі, але товаришувати ніхто не поспішав. Одного разу, на перерві вона дістала з портфелика шмат білого хліба, помащеного смальцем. Крутить його в руках, а очима по класі водить. А я у класі залишилась. Глянь на той хліб – а він такий гарний, пухкий, білий. А смалець аж сяє на ньому.

– Хочеш? – запитала Гафійка.

А я дивлюсь і не знаю: чи то дражниться, чи то й справді в ній щось людське прокинулось. Мовчу.

– Тебе питаю, хочеш чи ні?

– Ну, – мляво відповідаю я.

– Як не будеш товаришувати з Ганнусею, то я тобі дам раз відкусити.

В мене аж в середині все похололо.

– Ніколи, – відповіла я.

– Подумай, надкушуючи шматок хліба, – буркнула Гафійка.

Слина гуляла в мене в роті, мені так хотілось того хліба. Здавалось нема нічого смачнішого від нього. Поволі він зникав у її роті. От вже й половини нема…

– Швидше думай, – запханим ротом знов промовила Гафійка.

Я відвернулась і заплющила очі. «Він недобрий, кислий, гіркий, терпкий, глевкий, твердий», – вмовляла я себе, – Ганнуся добра, мила, приємна, весела.

– Востаннє питаю… – гиркнула з-за спини Гафійка.

– Hi, твердо відповіла я, і в мене з очей покотилися сльози.

В цей час до класу зайшла Ганнуся. Підійшовши, вона легенько торкнула мене:

– Що з тобою? Тебе щось болить? Скажи мені. Я зараз до докторки побіжу.

– Та так, щось в око попало. Зараз минеться, – Відповіла я, присівши за парту.

– Мила моя подруго, дивись, що я тобі дам. І вона тицьнула мені в руку трішки сушні.

– Андрійко дав, – тихо на вухо шепнула вона.

О-о-о-о, якби ви знали – яка вона була смачною та сушня… Мені ніби-ніби від серця відлягло. Я оглянулась на Гафійку. Вона, доївши хліб, показала мені язика і відвернулась.

Задзвенів дзвоник. Діти сіли за парти, чекаючи початку уроку. Відкрились двері, і до класу зайшла вчителька з докторкою.

– Діти, – звернулась вчителька, – Зараз наша Марія Степанівна подивиться ваші голови. Сидіть тихо. Чим тихіше ви будете сидіти, тим швидше закінчимо з цією процедурою. Хлопчиків дивились швидко, адже вони були майже усі лисі. Дійшовши до нас, докторка веліла зняти стрічки. Коли Марія Степанівна зігнулась над моєю головою, Гафійка вигукнула:

– Дивіться добре, бо в кого ж шукати ті вoші, як не в них… Чомусь у Марії Степанівни опустились руки.

– А в мене нема вoшей – вела далі Гафійка, – бо в таких як я, вони не водяться…

Вчителька наша – Слизавета Яківна, царство їй небесне, добра була, встала з-за столу і підійшла до Гафійки.

– Ну, коли ти так впевнена, то дозволь я подивлюсь твою голівку.

– То й дивіться, якщо вам більше робити нічого, – відрізала Гафійка. Вчителька зігнулась над її головою.

– Гафійко, – з подивом промовила вчителька.

– Та в тебе повна голова вoшей. Та й вoші особливі – білі та вгодовані…

– Дай-но щоденника, хай твоєму татові напишу.

Клас затих. Було чути, як десь у глибині вікна побивалася муха, яка відігрілася проти сонечка.

Автор – Наталя ШАМРАЙ.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!