Квітославі шістнадцять, у неї тонкі ніжки, мов у чаплі, які навряд чи бачили спідницю довшу за тридцять сантиметрів. Ну гаразд, за сорок. Квітка не любить своє ім’я, не носить шапку, пащекує до матері та сусідів, пізно повертається додому. У Квітки велике кохання з сусідом Вадиком. Йому теж шістнадцять, він навчається в технікумі і найбільше у світі остерігається своєї матері.
Незважаючи на мороз, що раптово скував місто, бабусі сьогодні вже всі в зборі. Марія Іванівна з третього поверху, Вероніка Петрівна з десятого та Ганна Миколаївна з третього під’їзду. Сидять, кутаються в пухові шалі, нудьгують. І тут пощастило – йде Квітка А час, між іншим, десята ранку, її однокласниці мабуть сидять зараз на українській чи на математиці.
— Ти чого школу прогулюєш? Я все матері розповім! – вигукує їй услід Вероніка Петрівна.
— І без шапки знову! Голову застудиш, ти хоч про матір подумай! – додає Марія Іванівна. – І рейтузи треба носити, бо ще про дітей думати треба!
Одна Ганна Миколаївна мовчить, у неї в самої така ж онучка тут вештається.
Увечері Вероніка Петрівна йде за хлібом і зустрічає матір Квітослави – високу гарну жінку, завідувачку дитячого садка.
– Твоя сьогодні знову школу прогуляла, – повідомляє вона. — Ти б поговорила з нею, бо ще зі школи її турнуть!
— Спасибі вам за пильність, люба сусідко! — В руках у Квітчиної матері пакет з продуктами, вона втомилася і не хоче вкотре вислуховувати все це, жінка і так знає, що розпустила доньку.
Вероніка Петрівна невдоволено трясе головою і крокує до магазину.
А матері Квітки сьогодні не пощастило – її мріям про відпочинок не судилося здійснитися. Квітка, зарюмсана, сидить посеред коридору.
— Ти станеш бабусею, — каже вона.
Завідувачка дитячого садка сідає поруч, навіть не знявши чоботи, теж ллє сльози, потім “сповідає” і нарешті набирає номер знайомої Віри і записує дочку до неї на прийом.
Через два дні мороз відступив, і старенькі змінили валянки на чоботи, розгорнули шалі та обговорюють уряд. Аж тут знову йде Квітка. Щоправда, вони її спочатку не впізнали – на ній шапка, рейтузи та спідниця до коліна.
— Ну ось, зовсім інша річ! – радіє Марія Іванівна.
— Як би сніг не розтанув від таких новин, — охає Вероніка Петрівна.
Квітослава раптом зупиняється, підходить до них і сідає поряд. По щоках дівчинки біжать сльози.
— Ти чого, Квітко? — Починають метушитися бабусі.
— Бабусю Маріє, — крізь сльози каже вона. – А зараз ще не пізно? Я про рейтузи. З дитиною нічого поганого не станеться, якщо я їх раніше не носила?
Старенькі замовкають, здивовано дивляться на дівчину. З даху падають краплі, неначе теж оплакую дівоче лихо.
— А батько хто? — подає голос тиха Ганна Миколаївна.
Квітка шморгає носом і каже:
— А батька більше немає.
— Як це немає? – лякаються старенькі. — Він що цей?
Із Вадиком Квітка говорила вчора, у піцерії за рогом. Він спершу мовчав. Сховав очі у склянці з колою. Квітослава скаржилася, що мама просить її відмовитися від материнства і пропонує втекти. А Вадик сказав:
— Ну а що – мама має рацію. Навіщо тобі зараз ці клопоти?
— Що означає тобі? — Дивується Квітка. – А ти що тут, ні до чого? Сам же про кохання говорив!
— Ну. Так, було кохання. А зараз його вже немає.
Це вона й розповідає, сидячи на лавці біля під’їзду, сподіваючись, що ці буркотливі, але навчені гірким досвідом сусідки, допоможуть їй знайти вихід. Та вони тільки зітхають — що тут вдієш?
Квітка не розмовляє з матір’ю та не хоче відмовлятися від материнства. Щовечора у їхній квартирі розгортається черговий спектакль, який закінчується крижаним мовчанням. Одного разу, у розпалі розмови, хтось подзвонив у двері. Квітка сподівається, що це Вадим, але на порозі стоїть його матір, поважна жінка в картатому пальті та з червоною помадою на губах.
– Я мама Вадима. Скажіть, це правда? — Запитує вона.
Мати Квітки сподіваючись знайти в цій незнайомій жінці допомогу каже:
— Правда! От скільки разів я їй казала, та все безрезультатно! А ваш синочок теж молодець – одразу в кущі! Та ви не хвилюйтеся – я вмовляю її відмовитися. Тільки вона проти.
Мати Вадима дивиться на неї з подивом.
— Тобто, варіант залишити все як є, ви навіть не розглядаєте?
Завідувачка дитячого садка обурюється:
– Куди? В нашу однокімнатну квартиру? Їй треба вчитися! Ми з нею вдвох, допомогти нам нікому.
Гостя обводить очима квартиру, ніби щойно її побачила. А потім дивиться на Квітку і питає:
— А ти сама чого хочеш?
Квітослава затинаючись промовляє:
— Я хочу залишити маля. Все ж у нас було кохання.
Вадимова мати мовчить, а потім проходить на кухню та сідає за стіл.
— Я допоможу, — каже вона. — Давайте вирішувати як.
Квітка дивиться на неї з такою надією, що її матір починає раптом розуміти — що дочка не просто вдає, вона і справді хоче цю дитину. Жінка повертається до майбутньої другої бабусі і запитує:
— А чому? Чому ви вирішили допомогти?
Та мовчить, а потім каже:
— У мене теж колись було кохання.
Olena Didyk.
Фото ілюстративне.
