Ох і люду зібралось коли вже наступного дня поруч Галининого подвір’я зупинилось три чорні іномарки. Сам мер завітав до майбутньої тещі, аби своїми очима усе побачити. «— Ото галасу наробили! Не моя то таємниця, свату! Але заради доньки, вам єдиному розповім.»
Галину в селі стороною обходили і у очі дивитись не наважувались. Ну а як? Ходить з доньками за село, де люди свій останній спочинок знаходять, якісь старенькі горбики прибирають. І ніби й нічого поганого в тому й нема, але ж ніхто й не пам’ятає отих людей уже. Та й не по-людськи то якось. Моторошно. Явно не з добрим умислом вона там квітки висаджує та землю носить.
Жодну з її дочок місцеві хлопці заміж не узяли. Поїхали дівчата в місто навчатись, звідти женихів і попривозили. А старша, ну треба ж таке, нареченою сина мера міста стала. Отут уже й справді сумнівів у тому що стара Галина щось нечисте знає не стало.
Одна з особливих правдолюбок записалась на прийом до мера і тут – таки усе йому згущуючи фарби і виклала.
— Рятуйте, шановний сина! Дуже ви хороша людина і ще подякуєте мені за слова мої правдиві.
Ох і люду зібралось коли вже наступного дня поруч Галининого подвір’я зупинилось три чорні іномарки. Сам мер завітав до майбутньої тещі, аби своїми очима усе побачити.
А Галя на його закиди лиш сумно посміхнулась:
— Ото галасу наробили! Не моя то таємниця, свату! Але заради доньки, вам єдиному розповім.
Узяла його за руку і мов дитя повела за село.
— Отут спочиває Степан Єфремович, Царство йому Небесне! У тридцяті роки коли мого діда, як кулака у чому був до Сибіру вислали, він мою матір, ще геть дитину, до себе забрав. Ох і натерпілась вона сирота од людей, але він її як власну дитину боронив. А ось тут, Антошка спочиває. Той у голодному 33 носив їм горобчиків. Мале хлоп’я, і як їх ловив, а лиш завдяки тим пташечкам вся сім’я і вижила. А тут голова колгоспу тодішній. Цей, коли німці нашу молодь до Німеччини відправляли, переховував у своєму підвалі сусідських дітей, серед них і мама моя була.
Водила Галина довго враженого чоловіка серед старих хрестів.
— То матір моя мені заповіт залишила, аби не я не діти мої того не забували. Отих простих людей, які наш рід урятували, завдяки яким і я на світ з’явилась. Скажіть, пане, невже то так погано, пам’ятати і хоч так дякувати?
Коли повертались додому статний чоловік плакав. Всього він у житті бачив, але таке вперше зустрів.
Нема Галини вже давно. А донечки її уже зі своїми дітьми приїжджають. І поспішають на край села до дорогих серцю людей, аби віддати їм шану і подякувати.
Автор Анна К
Передрук заборонено
