fbpx

Олена деякий час зустрічалася зі мною. Начебто, кохала мене. Ніби хотіла бути разом. Та тривала вся ця «комедія» недовго. За місяць-другий я зрозумів, що все це лише ілюзія. Справжніх почуттів у дівчини до мене, на жаль, не було. Звичайні розваги зніженої сільської фіфи. Все для того, аби весело провести вільний час і дошкулити іншій

Дрібна осіння мжичка скрадливо шкрябала в шибки вікна.

За стінами будинку панувала непроглядна темінь останнього жовтневого вечора. Натужно поскрипували безлисті крона дерев в саду. Час від часу грайливо посвистували пориви вітру в дротах сільської електромережі. Десь далеко ліниво погавкував собака, якого вочевидь замучило старече безсоння. Я сидів за своїм робочим столом. Година була вже не рання, та спати чомусь не хотілося. Щоб хоч якось згаяти час, вирішив навести лад в своїх архівах й викинути непотрібні документи. Всіляких записів, листів й інших папірців у мене за останні роки зібралося чималенько. Розгрібаючи ці стоси «манускриптів», я забув про все на світі і наче занурився в минуле. Невеликий клаптик пожовклого паперу, що випадково потрапив в поле мого зору, викликав у мене неоднозначні емоції.

За матеріалами –“Є”.

Обережно розгортаючи аркуш, вирваний зі звичайного шкільного зошита, раптом відчув щем в серці. Ці дрібні літери, цей каліграфічний почерк, ці слова, що рясно вкривали папір, були мені такими знайомими й дорогими. В руках я тримав лист від Оксани, отриманий в ті прадавні часи моєї служби у війську. Як давно це було, та пам’ять зберегла в своїх потаємних схронах все до найменшої дрібнички. І навіть тепер, коли пролетіло вже стільки років, я зміг пригадати чимало з того, чого вже ніколи не повернути. Світлу пору наївної безтурботної юності. Розваги з друзями-односельчанами. Невгамовні веселощі та нескінченні жарти. Невмілі залицяння до дівчат й перші побачення під зоряним небом. Відчайдушні пустощі з приятелями та невинні обійми з подругами. А головне — своє перше кохання. Таке солодке, ніжне й незабутнє почуття, спогади, які й досі зігрівають моє серце. Воно наче й нещодавно було. Оці теплі весняні ночі, і нав’язливий гул хрущів, і безпам’ятство від таких медово-солодких зустрічей з дівчиною.

Вона була моя. Моя Оксана. Дівчина з сусіднього села, котру я зустрів на одній із численних молодіжних дискотек. Ту, котра припала мені до серця з першого погляду і з якою думав поєднати своє майбутнє життя.

Та попереду у нас було невеличке випробування. Звична перевірка долею на міцність щирості наших почуттів. Нічого особливого. Просто, захопившись «амурними пригодами», я не склав заліки в університеті і був змушений іти до війська. В ті славні часи в селі це була подія, що нагадувала справжнє свято. На проводи в армію збиралася чи не вся родина, багато друзів, приятелів, подруг…

Запрошена на цю подію була, звісно, й Оксана. Невисока, повненька дівчина, що зачаровувала мене своєю доброю душею, щирістю та відвертістю. Вона не була красунею зовні, та варто було тільки з нею заприязнитися, і я зрозумів, що захоплений нею. Захоплений мелодійним голосом, ніжним поглядом, теплою усмішкою. Проводжаючи мене в армію, дівчина пообіцяла, що буде писати мені часто й регулярно. Слова Оксана дотрималася. Її листи стали для мене незримим місточком, що з’єднував мене з рідним краєм. З них я дізнавався про останні новини в селі, про те, як живуть мої друзі та приятелі, про їхні справи й клопоти. Ці невеличкі аркуші зі звичайного шкільного зошита в клітинку, помережані дрібним каліграфічним почерком, були справжнім святом для мене. Я неодноразово переглядав їх, між рядків читаючи те, що хотіла донести до мене дівчина. Її потаємні бажання, нехитрі надії, наївні мрії, сподівання на спільне майбутнє, зізнання в тих почуттях, про які вона не наважувалася сказати в голос. Я читав про її любов, щиру та безкорисливу. Тоді я був переконаний, що відслужу свій термін, повернуся в рідне село й одружуся з Оксаною. Однак не судилося. Доля вирішила піднести мені сюрприз, і ним став лист від Олени.

Ця дівчина була красунею на все село. Як то кажуть, мов писанка. Вродлива, особлива, таємнича. На танцях завше мала море прихильників. На мене навіть уваги не звертала. Та я ніколи й не прагнув її спілкування. Однак написала сама, надіслала свого листа. А у ньому… буденне привітання, невеличкий опис останніх сільських новин, побажання легкої служби. Та одним листом діло не закінчилося. Потім був другий й третій лист. А за півроку наше листування перетворилося в щось більше, ніж звична переписка. Листи Олени ставали все відвертішими й теплішими. Не знаю, чому дівчина обрала мене? Навіщо їй такий нічим не примітний хлопець як я? В той час я не замислювався над цим. Мені було просто хороше. Хлопчаче самолюбство тішило те, що найкрасивіша дівчина села захоплена мною. Все складалося якось само собою. Наче уві сні. Листи від Олени зачаровували мене. Під їх впливом почав потихеньку забувати Оксану. Мої почуття до неї непомітно згасали. Я почав мріяти про Олену. Щиро вважав, що вона закохалася в мене і у нас, можливо, спільне майбутнє.

Відслуживши, я повернувся додому і опинився у неоднозначній ситуації. З одного боку був до безтями закоханий в Олену, яку вже вважав своєю дівчиною. З іншого – у мене так і не вистачило мужності розповісти про це Оксані. Протягом служби я продовжував листуватися з дівчиною, яка вірно чекала мого повернення з армії. Тож і відтягував цю розмову до останнього. Однак село є село, і щось суттєво важливе тут надовго приховати просто нереально. Не минуло й тижня, як усе відкрилося. Оксана влаштувала мені грандіозного прочухана. Як я й боявся, зі слізьми, докорами й дівчачою істерикою. Ми розійшлися. Олена? Олена ще деякий час зустрічалася зі мною. Начебто, кохала мене. Ніби хотіла бути разом. Та тривала вся ця «комедія» недовго. За місяць-другий я зрозумів, що все це лише обман. Справжніх почуттів у дівчини до мене, на жаль, не було. Звичайні розваги зніженої сільської фіфи. Все для того, аби весело провести вільний час і дошкулити іншій, продемонструвавши свою зверхність та значимість.

Я, молодий та нерозумний, спіймався на цей гачок і, як наслідок, сповна розплатився за свою нерозважливість. Своє подальше життя мені не вдалося влаштувати. Спершу ніяк не міг оговтатися від того, що трапилося. Потім якось зі здивуванням збагнув, що єдиною дівчиною, котра для мене щось значила, була Оксана. Однак вона уже й дивитись не хотіла у мій бік. А я після багатолітніх пошуків врешті-решт збагнув, що кращої й ближчої людини мені вже ніколи не знайти. Та це уже в минулому. А зараз… Тепер я одинокий і нікому не потрібний чоловік, який так і не знайшов своєї долі. Олена десь зникла, подавшись на заробітки за кордон. Оксана вийшла невдало заміж. Народила сина, та сімейне життя не склалося. Вона розлучилася зі своїм чоловіком і живе одна. Зі мною навіть не вітається. Та я її й розумію.

Спати не хотілось… І між пальцями шелестіли аркуші давніх листів… Й тихо падав дощ за вікном…

Автор – Роман ОЛІЙНИК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page