Василь та Олена сиділи на лавці під хатою. Кожен думав про своє: Олена раділа, що доля послала чоловіка, який її не лише розуміє, а й інколи підкидає копійчину для життя, а Василь тішився, що має (хоч ще й не законну) молодичку, яка й погодує, й догляне. Чолов’яга обійняв кохану:
– Привезу м’ясця, сусід заколов кабанчика, яєчок з десятків два назбирав, молока сусідка принесе, буде з чого паски учинити, а все інше купимо у магазині!
Олена розчулилася від його слів, притиснулася до нього щільніше. Подумки раділа: «Завтра підемо разом святити паску, одягну усе найкраще ще й стану у першому ряду, нехай бачать, що я теж господиня, не гірше від інших можу спекти паску, запекти м’ясо та вишити рушничок!»
За матеріалами – Вісник Переяславщини.
– Бачиш сусідку праворуч? – прошепотіла до чоловіка. – Це Марина, думаєш, травичку рве, мовляв, готую двір до свята, наводжу порядки. Насправді підслуховує, про що ми балакаємо, а потім розкаже іншій сусідці. Ще й прибреше. А сусід приходив уранці позичити лопату. Аякже, просто хотів на тебе поближче роздивитися. Якось натякав мені, що ти йому когось нагадуєш. Навіть село назвав та імена дітей, яких ти покинув. Як розчарувався, коли зрозумів, що помилився!
Раптом розреготалася:
– Баба Валька на двох ціпках ледве шкандибає, а й та приперлася аж із кінця вулиці, щоб позаглядати, хто у мене у дворі порядкує.
Василь і собі усміхнувся:
– Усе буде інакше, невдовзі одружимося, переберуся до тебе. Перевезу свою пасіку, все буде добре, ось побачиш. А зараз мені вже треба їхати.
Вирядивши чоловіка, гордо пройшла повз Марину, кинула іронічний погляд на сусіда. У кінці вулиці знову на двох ціпках виткнулася баба Валька, яка проґавила, як від’їхав Василь, й хотіла на власні очі пересвідчитися, ночує у Олени хтось чи ні.
На другий день рано-вранці разом складали кошика, разом прийшли до церкви, стали, як і хотіла молодиця, в перший ряд. Утішалася та крутилася на усі боки. Раділа: «Ну що, подруженьки, і я з чоловіком прийшла до церкви, і в мене є хазяїн! Та ще й який! Більше не будеш, Нелечко, ревнувати до свого кругленького Миколи, більше не будеш, кумасю, натякати, що хороша жінка ніколи не буде самотня».
Відстояли у церкві, повагом йшли додому. Олена зазвичай ні з ким не розмовляла під церквою, але сьогодні був особливий день! Вона віталася до давніх друзів та колег, зупинялася, щоб похристосатися, пригощала пиріжками та цукерками. Так розходилася балакати, що Василь ледве зупинив, сіпнувши за руку:
– Ніяких гостей! Посидимо тихо по-домашньому, може, сьогодні залишусь у тебе…
Вранці, виглянувши у вікно, Олена перелякано зойкнула й схопилася за серце:
– Усенькі ранні тюльпани зірвано, двері до теплиці навстіж, уже хтось похазяйнував.
Увечері обоє сиділи на лавці під хатою. Заспокійливі зробили диво – жінка уже не тужила, не рвала на собі волосся. Лише тихенько раз по раз повторювала: «Як Василь до мене приходив, так усі бачили, а як по добро моє лізли, то всі спали!».
«Ніколи не буває в мене повного щастя», – подумала Олена, витерла сльози й усміхнулась. Хай уже – з тою розсадою й тюльпанами. Зате ж он чоловік який!
Автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
