Легше почати вниз котитися, а там вже й спину нема. Я їй говорила і просила, що нема нічого дивного в тому, що дитина буде без батька. То й що, що люди говорять? Завтра говоритимуть про когось іншого!
Донька мене не слухала та й пішла за першого-ліпшого заміж аби гордо носити голову, бо вона шлюбна жінка!
Ми живемо хоч в великому селі, але пари для неї чогось не було чи то вона так спішила? Ніколи мені не казала від кого Ромчик. Ми жили зі свого поля, зі своєї праці і тому мали не великі статки. А вона завжди мріяла аби мати все своє – велику хату, подарунки, одяг! От видно хтось її цим спокусив, а далі й кинув.
Ольга тоді не довго була одна після появи Ромчика і десь через пів року вже привела в дім Андрія, хлопця з іншого села. Кажуть, що погану сорочку з плота не крадуть, таке саме було й з цим хлопцем, який одразу ж показав свою суть ласу до чарки.
І таке почалося у нас життя – гулянки та діти одне за одним. З Андрієм привела Ольга на світ ще четверо діток і якби мені не було їх шкода, то я би вже давно втекла з хати.
Повірте, витримати таке при здоровому глузді неможливо.
Ольга спочатку дуже показувала, що вона порядна жінка та ходила в церкву щонеділі ще й Ромчика з собою брала, мовляв, дитина має батька. Далі вже діти пішли і вона все одно старалася аби попри нужду, бо Андрій хіба виносив з хати пожитки, діти виглядали чистенькими та акуратними.
Все це трималося на моїй зарплаті і дитячих грошах. Як тільки приходив початок місяця. То Андрій просто висів над душею аби йому дати гроші і не вступався поки не даш.
Через десять років його не стало, сказали, що серце не витримало.
Не гоже так казати, але я зітхнула з полегкістю. Якби ж я знала…
І тут Ольга геть не витримала та пішла по Андрієвих слідах.
Діти маленькі. П’ятеро ротів, які хочуть їсти та пити, а вона ніяка. Я їй кажу, що може б дали дітей в інтернат, а вона не хоче.
Сусіди допомагали поки не побачили, що Ольга взагалі далека від дітей і теж кажуть, що пора мені щось думати.
– Де є соціальні служби? Вже треба дітей віддати, бо он як вони бідують, – не одна мені каже в очі.
– Дітей нароблять, а дати собі раду не можуть, – говорять.
Я вже не знаю, що робити, бо там теж не солодко. Як можна таких маленьких віддати? За старших і мови нема, бо Ромчик взагалі давно за господаря в свої десять років – і в череду віджене, і приведе та нагодує.
Молодшим щось підігріє, поки я на роботі, щоб матір не будити. Світланка так само братові допомагає та молодших бавить.
Образливо, що мої онуки муляють людям очі, бо люди бачать, що біда, а допомогти не хочуть. То я маю забратися аби не заважати людям по вулиці ходити? Чи мої онуки мають в школу не ходити, бо у них нема нового одягу чи рюкзака?
Вже й голова приходив та каже, що треба дітей краще глядіти, а я йому кажу:
– А мене малу хто глядів? Мама? Бабуся? Сама в хаті була, бо батьки в поле йшли! Крісло перевертали серед хати та клали в нього кусень хліба і молока попити і мене однорічну. Там і спала і їла. А як прийдуть на обід, то я вже й засну там, то й не чіпають аби знову в поле йти. Хтось до нас приходив і казав, що мене треба віддати?
Я його просила Ольгу полікувати, але той каже, що вона має сама цього захотіти.
Отаке життя – з усіх сил дряпаєшся в гору, а потім як пустишся то вже все!
Фото Ярослава Романюка.
