— Мамо, чому буває зима? А коли повернеться літо? Чому ми весь час їдемо за автобусом, а не попереду? Чому ця червона машина така маленька?
Малюк дивувався всьому. Щиро, захоплено на весь салон маленької маршрутки. Намагаючись зменшити гучність дитячого голосу, молода жінка щось терпляче тихенько відповідала допитливому малюкові у яскравій блакитній курточці. Незважаючи на всі її старання, питання сипалися з «чомусика», немов горох і через п’ять хвилин усі пасажири мимоволі почали посміхатися цьому вимогливому хлопчині.
– А чому дядько такий сумний, не дивиться у вікно?
– Він їде з роботи, мабуть, дуже втомився.
– Але ж там так добре видно автомобілі та лампочки.
Малюк дуже хотів бачити дорогу, нехай і через немите скло маршрутного таксі. А ще – ялинку, самоскид та, звичайно ж, величезні зірки, які з’явилися біля офісу облгазу.
Я сидячи прямо за втомленою мамою, згадувала своїх «чомусиків», які давно вже дорослі й знайшли відповіді на всі запитання про зиму та чарівні свята. Не встигнеш озирнутися, як замість допитливої чотирирічки поряд з вами буде 14-річний підліток, якому буде нецікаво, що там за вікном. Він перестане дивитися на всі боки, а всі питання ставитиме гуглу. Як важливо з ним вчасно наговоритись! Тоді, коли йому потрібні батьківські відповіді.
Раптом згадалася сусідська дівчинка Поліна. Я зустріла її якось біля місцевого невеличкого ринку — вона стояла одна, на вході. Побачивши мене, защебетала:
— Ой, добрий день. А я тут чекаю тітоньку, яка везе мені кошеня. Батьки весь час говорили, що взяти кошеня можна, тільки у них немає грошей. Я спочатку засмутилася, а потім дізналася, що в інтернеті можна знайти тих, хто хоче віддати кошеня в добрі руки. У мене вони точно добрі! Я навіть вже вигадала йому ім’я – Маркіз. Він буде найкрасивіший, і я його дуже любитиму.
Поліна говорила швидко, ніби хотіла розповісти все на одному видиху. І стільки було в ній натхнення, любові і надії, що мені дуже хотілося вірити в те, що її батьки знайдуть у собі сили прийняти це насилу здобуте кошеня. Не влаштують доньці лекцію про те, що цей Маркіз шкодитиме і псуватиме штори.
Кіт і справді виявився рідкісним красенем – тепер я регулярно бачу його блакитнооку морду на балконі третього поверху.
А як діти вміють мріяти!
Ось уже третій рік наш фітнес-клуб збирає індивідуальні подарунки для дітей-сиріт. Діти пишуть листи до Миколая, а волонтери намагаються зробити так, щоб бажання здійснилися. Коли шестирічний Сашко написав «хочу зустріти Новий рік з мамою», наші тренери злякалися. Хтозна, яка там мама? І чи вона взагалі є? Аж раптом не захоче? Та й чи можна? Але рішучі дівчата, пішли до директора, почали просити дозволу, потім шукати контакти, дзвонити. І мама приїхала! 31 грудня, із подарунком. Цей день був незабутній для всіх.
Тому що Новий рік та Різдво – це дуже чарівний час. Недарма кажуть: «Будьте як діти». А якщо ви розучилися дивуватися, втомилися веселитися, перестали мріяти, більше не радієте дрібницям, не вірите в кохання та не вмієте прощати – у вашому житті не буде жодних чудес.
На щастя, ніколи не пізно поставити собі два найважливіші питання. Перше – «Чи знайшов я у своєму житті радість?» і друге – «Чи принесло комусь радість моє життя?».
Давайте будемо радіти цьому світові! Радіти щодня. Як діти.
Фото ілюстративне.
