Напишу її від її імені, бо вона розповідала мені в дитинстві:
«Іду я, внучечко, базаром у сусідньому селі, а там хустки продають. Але я краєм ока тільки подивилася і далі пішла. Не до хусток тоді було!
Оленка з Ніночкою зі мною поруч, а Василь біля базару на коні на нас чекає, з парубками балакає. Одна хустка така гарна. Зелена, якраз під мої очі і як твої очі. Ну не потрібна вона мені, не пані, обійдуся. Заплющила очі і більше не дивилася на неї.
Вийшла із базару. Оленка тягне кудись, Ніночка на руках. Дивлюсь на Васю свого. Гарний козак такий. Сильний, молодий та вродливий. І так мені стало шкода його, так шкода стало, що серце защеміло від жалю.
Такий красень Василь, а в його жінки хустки такої зеленої немає. Розвернулась, дівчат Василеві віддала і побігла на базар, і від жалю купила хустку, намисто та кофточку.
Не собі купила, мені не треба, не пані ж, Василю купила, щоб я ходила і він жалості у мене не викликав такої».
Тож треба чоловіка шкодувати, але треба це робити правильно.
K. Polezhayeva.
Фото ілюстративне.
