Лариса Новосад була відома в Луцьку завдяки інклюзивному кафе «Старе місто», де працює молодь з Синдромом Дауна і її син в тому числі. Тому вона добре знає, що таке давати та отримувати допомогу, що робила задовго до 24 лютого. А потім продовжувала попри порвану зв’язку на нозі робити те саме, тільки в більших масштабах.
«Той клятий ранок почався із дзвінків. І знайомі військові, і родичі, які перебувають за кордоном, телефонували і в один голос казали, що треба обов’язково евакуйовуватись із дітьми, а я мама трьох. У мене була можливість покинути країну ще того дня. Однак я не хотіла залишати домівку і показувати таким чином свою слабкість. Тим паче розуміла, що лінія фронту – досить далеко. Живу за містом, тож у перший день повномасштабної війни, коли всі виїжджали, я навпаки їхала в Луцьк. Згодом доводилося чути, що я не думаю про своїх дітей. Може, я і не права, але, зваживши усі «за» і «проти», я таки вирішила залишитись на своїй землі», – розповідає Лариса Новосад.
Жінка зважила, що кав’ярня має добротне підземелля, тому не лише працівники, але й сторонні люди зможуть заховатися.
Жінка розповідає, що раніше для військових вони робили якість тематичні заходи – на Новий рік пекли імбирне печиво, на Великдень готували пасхальні набори, дітки з Синдромом плели для військових сітки.
Знаючи приблизні потреби військових, вона й цього разу намагалася допомогти насамперед необхідним.
«Сказали, що однозначно треба їжа, тож ввечері того дня у мене вдома зібралося понад 10 господинь, які ліпили вареники. А ще ж кожна принесла сало і до сала (усміхається – ред.). 25-го ми вже знали, куди і кому це все передати. Згодом речі і продукти почали приносити у кафе», – ділиться волонтерка.
На базі кав’ярні стала така потужна команда, що Лариса й не нахвалиться, проте волонтери кажуть, що працювати з нею – одне задоволення.
«Хоч і робота кипить, атмосфера – невимушена. Ще цікаво, що Лариса ніколи не свариться! За будь-яких обставин – стримана та виважена. Навіть коли ситуація відверто стресова – не підніме голос. Людина вміє легко віддавати. Вона переконана, що добро врятує світ, тож воно до неї і вертається», – запевняє волонтер центру Андрій Пудлик .
Кав’ярня продовжує функціонувати і всі виручені кошти витрачає на потреби армії.
Лариса Новосад дуже скромно оцінює свій внесок, каже, що робить те, що й інші, але не перестає дякувати своїй команді і усім українцям і українкам, які продовжують допомагати.
«Я низько вклоняюсь родині Денисюків, які евакуювали з Київщини понад сотню дітей за кордон, не взявши ні копійки. А дорослим – тим, що вирішили залишитись у Луцьку, ми підшуковували житло і створювали необхідні умови», – каже вона.
В будинку пані Лариси жило 11 людей з затопленого Димера Київської області.
«Це три сім’ї, які я зовсім не знала. Їм було дещо незручно, але я щоразу пояснювала, якщо вони з’їдуть – будинок все одно пустувати не буде», – зазначає волонтерка.
Допомагає дружині й чоловік, бо боїться саму жінку відпускати далеко.
«Чоловік мене підтримує у всьому, але дуже хвилюється. Мене не пускає, а сам неодноразово їздив у досить небезпечні місця. Кілька разів був у Бородянці. За межі Волині я все одно виїжджаю. До нас звернулися волонтери із Львівської області. Коли почали захоплювати місто за містом, дітей із українських сиротинців почали вивозити саме туди, на Львівщину. За два тижні перевезли 840 дітей із різними проблемами», – зауважує пані Лариса.
До цих діток все одно їде з дарунками, але, каже, насамперед вони потребують звичайнісінької розмови.
«Ми з ними малюємо, розпитуємо про їхні мрії та плани на майбутнє. Серце крається, коли чуєш, що діти, які опинилися у сиротинцях, хочуть додому. Уявіть, вони хочуть повернутися у рідні регіони. Дуже боляче, коли 5-річний Сашко з Лиману так по-дорослому розповідає, який там «капець»… Не про це повинні діти думати», – зітхає Лариса Новосад.
Вона каже, що діткам важко пояснити, що відбувається, бо вони відслідковують новини і ставлять багато запитань – «Мамо, чому померла дівчинка? Вона ж невинна»…
«Це справді боляче», – каже Лариса.
А все інше – вона не стомлюється, бо не має права.
“Волонтери, які мене оточують, – максимально дотичні до цієї біди. Їхні рідні люди – там, на нулі. От мій брат на передовій воює. Як я можу втомитися? Саме той біль і є рушійною силою”, – пояснює Лариса Новосад.
Вона впевнена в перемозі, бо трапляються просто дива, які її пришвидшують.
«Мені здається, сам Всесвіт хоче, аби Україна перемогла. Інколи трапляються справжні дива. От, до прикладу, дзвонять до мене військові і просять речі, про які я вперше чую. А наступного дня ту необхідність мені приносять люди, хоч я і попросити ще не встигла. А щоби пришвидшити цей процес, треба набратися терпіння і працювати. До речі, коли діти запитують, чим вони можуть бути корисними, я завжди відповідаю: «Малюйте!». У першу чергу військові звертають увагу на малюнки. Це правда. Вони сидять в окопах і дивляться на ті картини, читають ті слова підтримки. У кожного воїна у куртці є малюнок. Без перебільшення», – захоплено розповідає Лариса.
За всіма цими клопотами, звичайно, бракує часу на власну родину.
«Шкода, що у такому турборежимі мало спілкуюся з дітьми. Наймолодшому – вісім. Денис навіть жартує, мовляв, якби він був чужою дитиною, ми гралися би удвічі більше.
Мені поталанило мати таку класну сім’ю. Для абсолютного щастя не вистачає мирного неба. Ми розуміємо і підтримуємо один одного з пів слова. Правда, вони лякаються, коли кажу, що у мене виникла ідея. Знають, що працювати будуть всі», – усміхаючись, зауважує жінка.
В майбутньому вона планує створити творчі майстерні для дітей і молоді з Синдромом Дауна чи будинок підтримуваного проживання.
«Хочемо створити творчі майстерні на Волині, де діти і молодь із синдромом Дауна зможуть долучатися до цікавих і корисних справ, як-от готувати сухі борщі для військових. Вони будуть чистити овочі, сушити та пакувати набори. Проєкт фіточаїв – теж корисна штука, бо треба різати, пакувати, важити. Саме те, що наші діти вміють і дуже люблять.
Ще є одна велика мрія. Цю ідею ми запозичили у сусідів-львів’ян. Створення будинку підтримуваного проживання. Там будуть мешкати дорослі з інвалідністю разом із соціальними працівниками. Чому саме дорослі? Ці люди теж потребують допомоги, а їхні батьки – не вічні. Ми мусимо їх підтримати», – ділиться жінка.
Ларисі інколи дорікають, що всім допомогти неможливо, але вона каже: «Рятуючи одне життя – ти рятуєш увесь світ».
За матеріалами проєкту «Ми з України», Волинь.Post.
Фото: колаж з світлин volynpost
09/16/2022
