Станіславович празникував Великдень.
Як і належить кожному віруючому християнину, котрий дотримується багатовікових традицій й звичаїв своїх батьків-прадідів. З духмяною пасочкою, пекучим хріном, апетитною ковбаскою та, звісно ж, великоднім яєчком. Святковий стіл у нього хоч і не вгинався від різноманітних наїдків та страв, проте й якогось сорому через свою скромність у чолов’яги не викликав. Все було на ньому, як і в інших порядних людей. Відвідавши Святу Літургію в храмі, Станіславович вдома ще раз помолився, перехрестився і всівся за стіл. Наливши собі в чарчину, «залпом» її осушив, а потім, крекнувши, взявся за святкові наїдки. Проте великоднє яєчко й інші страви не надто йому смакували. В горлі чомусь почало дерти, на очах виступили скупі сльози, чоловік закашлявся і, вибравшись із-за столу, почвалав надвір.
Сторонньому, мабуть, здалось би, що то свіжий хрін своєю ядучою пекучістю вигнав Станіславовича з хати. Чи може подих йому перехопило від міцного сільського перваку. Однак це було зовсім не так. Як і не було того стороннього спостерігача, котрий би став свідком всього, що відбувалося. В його напіврозваленій хатині не було нікого. Тільки набридливо дзижчала муха під стелею та глухо порипувала старезна яблуня за вікном.
За матеріалами – “Є”.
Всівшись на порозі, чоловік підставляв своє засмагле обличчя яскравому квітневому сонечку. Легкий, теплий вітерець грайливо куйовдив його густу чорну чуприну, рясно помережену срібними нитками сивини. Зашкарублі від важкої багаторічної роботи руки ледь помітно тряслися. Десь з далеко з середини, виривалися подихи, дуже схожі на тихенькі, сумні стогони. Станіславович сидів, а його свідомість перескакуючи з однієї думки на іншу, непомітно вирушила подорожувати в минуле. Спогади прожитих років нахлинули, як бурхливий весняний паводок, повертаючи до того, що він так старанно намагався забути. І події, учасником яких він був, барвистим калейдоскопом замерехтіли перед внутрішнім зором чоловіка.
Дитинство у нього промайнуло в карпатських горах, за декілька сотень кілометрів від того села, де він тепер опинився, і Станіславович нічим не відрізнявся від інших однолітків-односельчан. Хоча тоді він був, звісно, не Станіславовичем, а звичайним хлопчаком – Володею, котрий потім перетворився на простого, нічим не примітного парубійка. В міру симпатичного, по-сільському роботящого, дещо наївного та довірливого за характером юнака. Своє перше і єдине кохання хлопець зустрів на рідних карпатських полонинах. Звали обраницю його серця Люба.
Дівчина приїхала погостювати до родичів, які були близькими сусідами Володі. Так вони познайомилися, потоваришували, а незабаром покохали одне одного. Два тижні гостювання пролетіли непомітно, і Любі довелося повертатися додому. А незабаром, не витримавши розлуки, за нею відправився і парубок. Там, на новому місці, вони й побралися. Хоча перед весіллям його мати, мудра й досвідчена жінка, у якої Володя був вже шостою дитиною, наче прорекла, що він не буде щасливим з Любою, що вона йому не пара, що їхнє спільне життя не складеться. Так воно й трапилося врешті-решт.
Хоча… Спершу ніщо не віщувало якихось неприємностей та бід. Вони жили в розумінні і любові немало років. Вели непогане хазяйство. Ростили четвірко дітей. Однак… Як нерідко буває в сімейному житті, сіра буденність знебарвлює почуття, повсякденна одноманітність притуплює емоції, відсутність яскравих вражень породжує в родині нескінченні непорозуміння, численні дріб’язкові суперечки, й навіть гучні сварки. Особливо складним в такій ситуації буває недоречне втручання іншої людини, навіть якщо ця людина близька та дорога. Все це не оминуло й Володимира. Виникали у нього непорозуміння з дружиною, суперечки, розбірки…
Масла в вогонь цих сімейних негараздів доливала теща чолов’яги. Непривітна, завше похмура, неабияк сварлива, вона від першого дня знайомства незлюбила зятя. Чому? А хто її знає. Тільки нескінченні кпини жінки, їдкі докори, монотонні нарікання частенько доводили чоловіка ледь не до гріха. Він намагався стримуватися, однак бувало, що й відповідав тещі гострим слівцем. Все це неприглядне дійство проходило на очах дружини і, головне, дітей.
Постійні сімейні «розбірки» діяли, мов іржа. Вони підступно роз’їдали взаєморозуміння, повагу й любов у родині. І з часом чоловік почав відчувати, що дружина віддаляється від нього, а діти стали геть чужими.
Близькість, приязність, розуміння з кожнім роком танули у них в родині, наче сніг під яскравим сонечком. А потім настав закономірний фінал. Все те неприємне й паскудне, що збиралося в їхній родині, зробило свою чорну справу. Якогось дня у них зчинилася гучна сварка. Причина була доволі вагомою. Начебто Володимир прийшов додому під мухою, незчувся як заснув у ліжку з запаленою цигаркою, від чого виникла пожежа й ледь не згоріла хата. Розголос події в селі виявився чималеньким, хоча чолов’яга залишився переконаний в тому що все це –влаштований на нього наклеп. Він і дійсно в ту днину заглядав у чарчину. Однак за все своє життя ніколи палив у ліжку. Не мав такої звички. Та й шкода, завдана вогнем, була незначна, надгоріла хіба стара штора на вікні. Проте причина для сварки виявилась вагомою, а її наслідки плачевними для Володимира. Його вигнали з дому.
І він пішов, грюкнувши спересердя дверима. Пішов, чуючи в спину образливі звинувачення дружини та дітей, від яких було найважче. Пішов… Кілька тижнів перебивався в шкільній котельні, де працював кочегаром. Потім один знайомий дозволив замешкати в його напіврозваленій хижці. Там Станіславович проживає по сьогодні. Помиритися зі своєю сім’єю Володимиру не вдалося. Хоча він цього дуже хотів. Та спершу чолов’язі, не дали це зробити гнів й роздратування, адже він вважав себе невинуватим, і те що трапилося, було явно підлаштовано підступною тещею. А далі… Далі знайомі розповіли, якими словами і виразами описує його дружина серед односельців. Як лає його між людьми. Станіславович не йняв віри цим словам. Думав, що все це недолугі плітки та пересуди, якими так славляться сільські «кумасі».
Випадкова зустріч з дружиною швидко переконали чоловіка в їх правдивості. Замість спокійної, врівноваженої розмови він отримав від Люби чималеньку порцію презирства, зверхності і гордовитої зухвалості. І коротка фраза, наче виплюнута: «Ти нам не потрібен, зникни!» Володимир довго не міг прийти до тями після такої «доброзичливої» бесіди. Та сумнівів уже не залишалося. Він їй дійсно став непотрібний.
Як непотрібен був дітям-підліткам, котрі почали відверто ігнорувати його. Робили вигляд, наче то не він їхній батько. Тепер Станіславович залишився одиноким, підстаркуватим чоловіком, без свого даху над головою, а головне, без будь-якої мети в житті. Відтоді туга назавше поселилась в серці Володі. Ні, зовні чолов’яга залишився таким самим балагуром, яким його знали в селі й раніше. Сипав направо-наліво веселими анекдотами й цікавими бувальщинами. Любив хильнути і посидіти з сільськими ґаздами за бокальчиком пива. Щоб довести свій колишній благовірній, що він не такий вже пропащий, так-сяк відремонтував хижку, в якій мешкав, і навіть на клаптику землі поряд неї посадив кілька грядок городини.
Однак в душі у Станіславовича щось закам’яніло. Наче обірвалась якась невидима струна, що нерідко тихенько грала казкову мелодію щастя. Залишаючись на самоті, він ніколи не усміхався. Порався біля свого крихітного хазяйства, щоб хоч якось відволіктися від невеселих дум. А частіше, в неробочі дні, вештався селом в надії зустріти хоч якогось знайомого та трохи з ним потеревенити. Ніколи не відмовляв в допомозі тим односельцям, що зверталися за нею.…
Обдумавши всю думу, чолов’яга важко зітхнув й крекнувши піднявся з порога. Він міг багато ще чого пригадати зі свого непростого життя. Воно було багатогранне й барвисте. Та тепер пам’ять чомусь вперто підсовувала образи похмурої тещі, котра зруйнувала його шлюб, дружини, котра піддалася на намовляння матері і зробила чоловіка самотнім, старшої доньки яка «забула» запросити рідного батька на своє весілля.
Струснувши головою, старий відігнав тужливі спомини, мов набридливі мухи. Сьогодні було світле свято Великодня і не годилося піддаватися таким «чорним» думкам. Не пасувало на Пасху гніватися й сердитися навіть на тих, хто спричинив йому стільки болю та образ. Станіславович повернувся за святковий стіл, ще хильнув чарчину, та взявся за великоднє яєчко. На цей раз воно йому засмакувало значно більше ніж спершу. І тільки ледь помітний слід на щоці від скупої чоловічої сльози був безмовним свідком того, що робилося в той час у його душі та серці.
Автор – Роман ОЛІЙНИК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
