fbpx
Історії з життя
Після другої Юрій, освоївшись ще більше, розповідав байки, радіючи, коли гості схвально сміялися. І тільки Ганна Тимофіївна, тиснула губи, поглядаючи на небажаного зятя. «Всі ви гарні, а потім всяк образити поспішає» – думала вона, побоюючись за дочку

Свого нового зятя Ганна Тимофіївна не любила. Ось якось не ліг їй на серце: і з вигляду, і по розмові. «Хирлявий якийсь, – скаржилася вона чоловікові, – і блідий, може, нездужає чимось, і як до доньки буде ставитися – невідомо. Ліда-то втретє заміж вийшла, перші два забіякуваті були, невже і з третім не пощастить».

Ганна Тимофіївна прискіпливо глянула на вимиту підлогу, чекаючи на завтра гостей, – доньки з зятями повинні приїхати і син з невісткою. І тільки новоспечений чоловік Ліди не радував її. Легке засмучення промайнуло у неї в душі, але тут же сусідський кіт відвернув її. Майже весь чорний з білими плямами, боязко зиркає очиськами, він підійшов до миски хазяйського кота Васьки і жадібно припав до неї.

– Ось же дідько тебе носить, – обурилася Ганна Тимофіївна, – Вася, Вася, – стала вона кликати свого кота, – тобі ж молока налила, йди, а то сусідський все вижлуктив. Вона хотіла прогнати чужака, але той і сам лякливо присів і позадкував від миски. Худий, з порваним вухом, він боязко озирався, – вгодованим його ніяк не назвеш. Ганні раптом стало шкода сусідську тваринку: – Що ж це вони тебе зовсім не годують чи що? – Сказала. – Гаразд, пий вже, і нашому вистачить.

Людку – сусідку було в чому дорікнути – ледарка неймовірна. Але тваринку тоді б вже хоч не тримали, а якщо тримають, то годувати треба. Власне у них всього-то цей облізлий кіт, та сім курей в огорожі, за городом через пень-колоду доглядали.

Увечері Ганна вилила залишки супу в котячу миску, попередньо по-братськи розділивши з дворнягою Білкою, названою за пишну шерсть і рудий колір. Супу коту дісталося багато, – «От, нехай і сусідський поїсть, де ж йому ще харчуватися».

У суботу годині об одинадцятій всі зібралися, сівши за стіл. Лідин чоловік Юрій Геннадійович метушливо крутився, то підсуваючись, то відсуваючись, запитуючи, чи не тісно сусідам по столу.

– Та не метушися, вистачить усім місця, – сказала йому Ліда, з задоволеним виглядом оглянувши всіх гостей, як ніби кажучи: «Ось, дивіться, і я не одна, а чоловікова дружина».

Після другої Юрій, освоївшись ще більше, розповідав байки, радіючи, коли гості схвально сміялися. І тільки Ганна Тимофіївна, тиснула губи, поглядаючи на небажаного зятя. «Всі ви гарні, а потім всяк образити поспішає» – думала вона, побоюючись за дочку. Ліда у неї хоч і повненька, з міцними руками, але перед силою і їй не встояти. Та й зовні не підходив їй Юрій Геннадійович, – високий, як голобля, з ріденькими волоссям на голові, сутулий, бляклий.

Через годину гості, час від часу, виходили на повітря, потім знову поверталися. Ганна Тимофіївна пішла в літню кухню за печивом, яке припасла напередодні. На підлозі, присівши навпочіпки, Юрій гладив сусідського кота: «Не бійся, дурнику, їж, бачу адже, що голодний».

Ганна Тимофіївна, застигла, спостерігаючи незвичну для неї картину, боячись сполохати гостя. А він,  знаходячись до неї спиною, з стирчачими ключицями, гладив своєю худорлявої рукою чужого кота і кличучи хазяйського. «Ну і ти йди, тут всім вистачить, – став він кликати Ваську. Потім піднявся, випроставшись на весь свій зріст і відійшов на два кроки.

– Я дивлюся, тут і чужий кіт до вас пообідати заходить, – сказав він добродушно, помітивши Анну Тимофіївну.

– Та він тут постійно тиняється, хотіла прогнати, у нього ж дім є – геть сусідський, а потім, думаю, шкода мені молока чи що.

Юрій схвально подивився на Ганну Тимофіївну, посміхнувся чогось. – А у нас з Лідою кішка Муська.

Спочатку не йшла до Ліди, придивлялася, а зараз так і стрибає до неї на коліна. А що, хай живе, вони ж як брати наші менші. – Може допомогти? – стрепенувся Юрій, побачивши, як Ганна Тимофіївна потягнулася за великою чашею.

– Та вона легка, це ж печиво до чаю, а ти краще двері мені відкрий, – запропонувала вона зятю.

Юрій Геннадійович поспішно пішов до дверей, примовляючи на ходу: – Печиво – це ж мої улюблені ласощі з дитинства, пам’ятаю, як мама пекла, – і він з неприхованим апетитом глянув на чашку.

Ганні Тимофіївні якось спокійніше стало, вона й не зрозуміла, чому так добре на душі. А коли Юрій майже непомітно підсунув Ліді вазочку з варенням, не претендуючи на увагу, абсолютно щиро, – Ганна Тимофіївна і зовсім розчулилася.

Роз’їжджалися під вечір, – задоволені, повеселілі, галасливі. Ганна сунула цукерок онукам, вручила по баночці сметани всім. І вже, коли всі виходили, підійшла до Юрія Геннадійовича і подала йому пакетик з печивом: – Візьми додому до чаю, – сказала вона благодушно, піймавши схвальний погляд Ліди.

Юрій розчулився від такої уваги, закивав головою: – Дякую, Ганно Тимофіївно, дякую!

Втомлена, але задоволена, Анна присіла на лавку якраз навпроти літньої кухні. Кіт Васька, сірий, ставний, вгодований, підійшов до миски і став їсти. З’явився на паркані сусідський кіт, якого сьогодні гладив Юрій Геннадійович, зістрибнув, і обережно потягнувся до миски. Але Васька, який, загалом, не був злобливим і міг поділитися, ревниво забурчав.

– Гаразд, Васька, вистачить і тобі, – сказала господиня, – нехай поїсть. – Потім піднялася і пішла в будинок шукати другу миску. «Два кота одну чашку навряд чи мирно поділять, – подумала вона, – поставлю ще одну».
З того дня з’явилася ще одна миска, куди клала вона їжу, а там вже, хто яку вибере.

До нового зятя Ганна Тимофіївна більше не чіплялася подумки, і Ліді ніяких підозр не виказувала, помічаючи, як дружно вони живуть. «Якщо мужик кота не ображає, то не злий», – вирішила вона. Вже дуже запам’яталося їй, як Юрій, скукожившись, сидів навпочіпки і гладив полохливого сусідського кота.
Незабаром чорний кіт з білими плямами “переселився» до сусідів, подружившись з хазяйським Ваською і отримавши прізвисько Черниш. А з настанням холодів Ганна Тимофіївна обох пускала в дім…

Автор: Тетяна Вікторова

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page