fbpx
Історії з життя
Після того, як несподівано не стало Орисі Григорій довго не міг прийти до тями. «Чому доля так обійшлася з ним?» – це запитання ні на мить не покидало його голову. Хіба 48 років – то вік для людини, яка планувала ще багато чого в житті зробити? Картав себе за те, що не поцікавився того ранку її здоров’ям

Якщо шануєш батька свого і матір – навчись і чужих поважати.

Лишень місяць тому Григорій святкував зі своєю Орисею чергову річницю весілля. Наче вчора одружилися, а буйним вітром 35 років пролетіло. Відслуживши три роки на флоті, міцно збитий юнак повернувся додому до матері, котра всі ці роки підтримувала самотужки господарство як могла. Допомогти їй нікому було, бо її дбайливий Пилип узимку сильно застудився, а через тиждень його не стало. Зрідка, щоправда, забігала до Марії сусідчина донька Орися, допомагала по хаті, картоплю підгорнути, кукурудзу та соняшник вижати…

Грицькові руки за три роки скучили за справжньою чоловічою роботою, тому він щодня знаходив собі заняття. Найперше, поправив дерев’яний паркан, що похилився до дороги, полагодив хвіртку, що ледь трималася на петлях. Заліз на дах, підтягнув і закріпив окремі листи шиферу, що зсунулися зі свого місця, підмурував димохід. Зверху помітив струнку русокосу дівчину, котра зайшла на подвір’я, про щось перемовилася з матір’ю і хутко пішла.

За матеріалами – Погляд.

За вечерею Григорій поміж іншим запитав у матері про її гостю.

– Хіба ти не впізнав, сину, сусідчину Ориську, – здивувалася Марія.

– Це ж чия вона буде? Де живе? – допитувався.

– Насті Бурячихи донька, – відповіла жінка і пильно поглянула синові в очі.

– Це ота школярка з тоненькими косичками, що ганяла гусей пастися на толоку? – повів міцними плечима Григорій.

– То до твого флоту вона була дівчиськом, а зараз красуня на все село. А чого це ти раптом цікавишся нею? Подобається?

– Про що ви, мамо? Я її толком і не бачив. З даху помітив, що вона заходила до нас.

Марія зметикувала, що Орися може скласти гарну пару синові, тому частіше запрошувала Орисю допомогти у чисто жіночих справах. Якось під час одних таких відвідин Гриша придивився до дівчини, котра мала миле обличчя, стрункий стан, гарне русяве волосся. Заговорив до неї. З’ясувалося, що й голос у неї дзвінкий, наче жайвір співає.

Закохалися молоді один в одного на втіху Марії та Насті, з першого погляду. А за півроку й весілля зіграли. Молоді разом поступили на навчання в сільськогосподарський технікум, працевлаштувалися в місцеву агрофірму на роботу – Григорій зоотехніком, Орися ветеринаром. Невдовзі у молодого подружжя, яке мешкало в просторій Маріїній хаті, народилися двійнята – дівчинка і хлопчик.

…Після роботи Григорій приїхав з роботи, загнав «Жигулі» на подвір’я і голосно покликав дружину:

– Орисю, ти де? Чому не зустрічаєш чоловіка?

На його здивування, вона не відгукнулася. Майнула думка, що десь пішла або ж чимось заклопотана, бо двері в хату відчинені. На дроті висить свіжовипрана білизна. Григорій зайшов до хати і слова не міг мовити – біля пральної машини на підлозі лежала його Орися.

Після того, як несподівано не стало Орисі Григорій довго не міг прийти до тями. «Чому доля так обійшлася з ним?» – це запитання ні на мить не покидало його голову. Хіба 48 років – то вік для людини, яка планувала ще багато чого в житті зробити? Картав себе за те, що не поцікавився того ранку її здоров’ям. Може б на роботу не пішов, а був біля неї. Може вона, щось важке підняла, а це зашкодило.

Відтоді для нього ніби весь світ згас. Вдень ще нічого – був заклопотаний в агрофірмі, а вдома вічною сільською роботою. Коли ж опускалися сутінки, а відтак ніч – хоч у світи йди. Серце стискалося, на очі виступали непрохані сльози, бо все в господі нагадувало її. Плакав від того, що не почує вже ніжного Орисьчиного голосу: «Гришуню, мий руки, вечеря на столі. Я приготувала для нас смачненьке…».

Поки жива була Орися, Григорій й не задумувався, наскільки він щасливий. Скромна, послушна й працьовита дружина, здавалося, наперед угадувала, що він хоче сказати чи зробити. У більшості випадків вона випереджала його наміри й побажання. Була ніжною з ним завжди.

Син Максим і донька Настя вчилися на відмінно, тож особливих клопотів не створювали. Як закінчили школу, полетіли з батьківського гніздечка у місто. Обоє закінчили інститут – Настя медичний, Максим – торгово-економічний. В обласному центрі свої сім’ї створили, внуків татові й мамі подарували. І все б нічого, та засмучувало те, що приїжджали рідко. Виправдовувалися, що роботи багато, кар’єру роблять. А ще в кожного з них народилося по троє дітей. Щоправда, інколи привозили шестеро онуків їм на кілька літніх тижнів. Тож галасу було на цілий кут.

…ДОКИ жили вдвох, не відчував Григорій нудьги. Навіть не знав, що то воно таке є. Хоча, чого приховувати, були зрідка дрібні непорозуміння, сварки. Здебільшого, через дітей. Та яким же солодким було примирення!..

Останнім часом хата лякала його пусткою. І в Григорієвій душі стало пусто. Нічого не цікавило його. Хіба що діти й онуки, котрі телефонували чи не щовечора. Цим і обмежувалися. Як і раніше, приїжджали вряди-годи.

Якось увечері Григорій підняв телефонну трубку домашнього апарату, що вже довгенько дзеленчав. Не чекаючи, що хтось заговорить до нього, першим промовив: «Це хто сьогодні тата потішив?».

У трубці мовчали.

– Алло, говоріть, – гукнув у трубку чоловік.

І почув незнайомий жіночий голос.

– Вибачте, я мабуть номером помилилася. Чи можна попросити до телефону Орисю? Чи може вона тут не живе?

Григорієве серце стиснуло , наче обценьками.

– Ні, ви не помилилися, – відповів сумно. – Але вона й справді тут уже не живе. Вона торік… А ви хто будете їй?

Григорій відчув, що його співрозмовниця заплакала.

– Ми познайомилися позаторік з Орисею, – відповіли на тому кінці дроту. – Разом лікувалися у Моршині. Жили в одній кімнаті. Певно, дружина розповідала вам про мене. Вона мені й записала тоді ваш номер телефону.

Григорій справді пригадав, що Орися після повернення з Моршина довго і з захопленням розповідала про жінку з Теребовлі, з якою познайомилася у санаторії. Говорила, що жили в одному номері пансіонату, ходили разом на фізпроцедури. Здається, називала її Ніною.

– Ви – Ніна, – запитав Григорій і відчув, що з кутиків очей тихенько покотилися сльози.

– Так. Мене так звати. А вас?

– Григорій Олександрович…

Він витер долонею очі, коротко розповів про те, що сталося з Орисею. Вони поговорили ще кілька хвилин і попрощалися.

Кілька днів чоловік ходив під враженням розмови з незнайомою Ніною. Йому було приємно від того, що його Орисею ще хтось захоплювався. Ловив себе на думці, що варто було попросити у незнайомки номер телефону, щоб і їй колись зателефонувати. Хоч ніколи не бачив тієї жінки, але поговорили так щиро і тепло, ніби з Орисею. Власне, вони й розмовляли, в основному, про неї.

Але через тиждень Ніна подзвонила сама. Відразу зізналася, що сама не знає, чому телефонує йому, але, припустила, що ще не все договорили. Вони й справді довго-довго говорили про Орисю. Потім Григорій і сам не помітив, як почав ділитися своїми господарськими проблемами, питати у Ніни поради стосовно дітей. Дуже його турбувало, що вони вкрай рідко приїжджають.

Несподівано Ніна стала для нього близькою людиною. Бо з дітьми так відверто не поговориш. Дзвонили вони часто один одному вечорами.

Григорій чекав сутінок, аби закінчити домашні справи й сісти біля телефонного апарата. Втікав від сусідів, які лізли з порадами: «Як знаєш, а маєш жінку собі якусь знайти. В селі сам не виживеш».

НАБЛИЖАВСЯ день, який забрав у Григорія його Орисю. Довгим був цей рік без неї. Якось зловив себе на думці, що якби не розмови з Ніною, то, напевне, давно пішов би слідом за дружиною. І якось само собою вийшло, що в останній розмові запросив її подругу на роковини. Вона промовчала, нічого не відповіла.

Григорій же, як тільки поклав слухавку, почав сумніватися, чи правильно зробив. Переживав, як діти поставляться до того, що тільки рік після минув, а до батька вже якась Ніна приїхала? А що сусіди скажуть?

Наступного вечора, коли вже спати лаштувався, пролунав дзвінок.

– Григорію Олександровичу, я тут подумала й вирішила, що не приїду на поминки, – розважливо мовила Ніна. – Вашим дітям і онукам, певно, буде неприємно бачити чужу незнайому жінку. Знаєте що, ліпше я в нашу церкву сходжу, пом’яну Орисю, замовлю поминальну службу за неї.

Михайло чухав лоба і не знаходив слів, якими б міг їй відповісти. «Яка ж розсудлива і мудра ця Ніна!» – подумав.

На поминки приїхали діти з онуками, зять, невістка, свати. Згадували матір, плакали всі разом, каялися, що так рідко приїжджали, поки жива була.

Син із сім’єю поїхав наступного дня, а дочка затрималася. Прибрала хату, перепрала одяг, а вечорами довго говорили про маму, про життя. Та настав час від’їжджати. Настуся обняла постарілого батька і обережно вимовила:

– Знайшли б ви собі, татку, добру жінку й одружилися. Ми б проти не були. Я ж розумію, що вам самому важко. Сидіти біля вас у селі не можу ні я, ні Максим. Бо у нас робота, сім’я. Ви ж не переїдете у місто. Дякуємо, що ви любили нашу маму. Але маєте право на своє життя. Ви ж іще такий молодий чоловік! Тільки 55 років минуло…

ЗНОВУ один залишився Григорій. Самотніми вечорами не раз пригадувалися доньчині слова. Якось про це несміливо сказав Ніні. Вона промовчала у відповідь…

Коли дерева поскидали листя, зів’ялу траву присипав сніжок, Григорій несподівано для себе вирішив їхати до Теребовлі. Попросив сусідку кілька днів за господаркою наглянути – мовляв, армійського друга надумав навідати. І поїхав.

Знайшов у Теребовлі вулицю, будинок. От тільки Нінина квартира виявилася зачиненою. Через деякий час до під’їзду звернули дві жінки. Обличчя однієї раптово засяяло усмішкою: «Григорій? А ви чому не попередили, що приїдете?».

– Ніно, а як ви мене впізнали, – здивувався чоловік.

– Сама не знаю, але саме таким вас і уявляла з розповідей Орисі, – відповіла. – Чого ж ми стоїмо? Ходімо до оселі. Ви ж, мабуть, голодні з дороги!

І вона так ніжно на нього подивилася, як колись це робила його Орися.

…Минали дні за днями. Через рік від тієї першої зустрічі Григорій і Ніна повінчалися у церкві. Вона продала свою скромну квартиру в Теребовлі й переїхала жити до чоловіка в село. Григорієві діти Максим і Настя втішилися, що батько житиме не сам, а їхні внуки якось непомітно почали називати Ніну бабусею.

Автор – Адріан САК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook