Увечері Семен увійшов до квартири зовсім блідий, з переляканим виразом обличчя. А ще на витягнутій руці перед собою він тримав досить пухкий поліетиленовий пакет.
— Що сталося, Семене? — Вигукнула Тоня, і відразу схопилася за серце. — Чому ти сам не свій? Мені вже трошки страшно.
— Тонечко, тобі боятися нічого, — здавленим голосом промимрив Семен.
— Що таке?
— Здається, ми з тобою розбагатіли, Тоню.
Після таких слів чоловіка дружина теж почала бліднути.
— Я не знаю, наскільки ми розбагатіли, — продовжив чоловік, — але, здається, дуже сильно. Ну дуже-дуже.
— Дуже-дуже? – Тоня з побоюванням подивилася на пакет у руці чоловіка. — Що це в тебе?
— Долари, Тоню, — зашепотів Семен. – Долари, запечатані у пачках.
— Невже ти обчистив банк? – з подивом промовила дружина.
— Що ти, що ти! Все набагато страшніше.
— Що може бути страшніше?
— Здається, хтось загубив сумку з грошима. Уявляєш?
— Ні, не уявляю.
— Я теж. Але сумка акуратно лежала на снігу зовсім поряд з нашим смітником.
— Акуратно?
— Дуже акуратно. І я цю сумку – теж акуратно – засунув у свій пакет та приніс сюди.
— А в сумці точно гроші?
— На жаль, Тоню. Коли я відкрив цю сумку і побачив, що всередині, мені стало погано. Я навіть ледь не впав! Що ж нам тепер робити з цим багатством, Тоню?
— Як що? — У Тоні на обличчі замість блідості з’явилися рожеві плями. – Потрібно терміново перерахувати гроші. Дай мені твій пакет, і я займуся улюбленою справою.
— Е ні! – вигукнув чоловік. — Тільки не це!
— Чому? — Розгубилася дружина.
— Ти залишиш відбитки пальців.
— Що?
— Тоню, як ти не розумієш? За законом я мушу віднести цю сумку куди слід.
— Ти з глузду з’їхав?
— Тонечко, я б збожеволів, якби я не приніс ці гроші додому. Але за нашим законодавством ми з тобою маємо негайно та добровільно відмовитися від цього багатства. Ти уявляєш?
— А якщо ми не відмовимося?
— Нас відправлять за грати.
— О Боже!
— Тому я і не хочу наражати тебе на небезпеку. Нехай на них будуть лише мої відбитки пальців.
— А хіба не можна стерти твої відбитки?
— Я гадаю, Тоню, це неможливо. Я читав, що існують такі технології, які можуть розглянути навіть стерті сліди.
— Тоді перерахуй ці долари сам. Тим паче, що твої відбитки на них уже є.
— Я боюсь.
— Чого ти боїшся?
— А раптом, коли я стану їх рахувати, до нас у будинок увірвуться люди і застукають нас на гарячому. Що ж нам робити далі, Тоню?
— Давай сховаємо їх під диван, і чекатимемо.
— Чекатимемо, коли нас оголосять у розшук?
— Семене, якщо що, у розшук оголосять гроші, а не нас. Тим паче, що наш смітник чудово видно з нашого балкона. Ти розумієш про що я кажу?
— Ні, Тонечко, взагалі не розумію.
— Я пропоную влаштувати на балконі пункт спостереження.
— Навіщо?
— Як навіщо? Якщо ця дивна неуважна людина помітить зникнення грошей, вона їх шукатиме. І прийде туди, де могла їх втратити, тобто на смітник. А ми спостерігатимемо. І можливо навіть повернемо… Повернемо їй нашу знахідку.
— І довго ми спостерігатимемо?
— Цілу ніч. У нашому дворі нещодавно встановили ліхтарі.
— А якщо він не прийде?
— Значить, нам пощастило, і ця людина не пам’ятає, де втратила своє багатство. І завтра вранці ми зможемо спокійно перерахувати знайдені гроші.
— О Боже!
Подружня пара не спала всю ніч і по черзі спостерігала зі свого балкона за всім, що відбувається у дворі. Але, як не дивно, на подвір’ї було спокійно. Жодної людини, яка могла б бути схожою на нещасного, який втратив цілий статок, вони так і не помітили.
І о шостій ранку Тоня з Семеном все ж таки зважилися, дістали з-під дивана захований пакет, витягли з нього сумку, відкрили її і… виявили, що в ній знаходяться зовсім не справжні долари, а сувенірні з банку приколів.
— Тоню, вибач, було занадто темно. — Простогнав Семен, побачивши обличчя дружини. — Ти ж знаєш, я погано бачу у темряві. У мене куряча сліпота.
Тоня не розмовляла із чоловіком майже тиждень.
Фото ілюстративне.
