Чужа заздрість змусила мене вийти заміж, та сама заздрість тримала мене поруч з чоловіком десять років.
Саме так я можу собі пояснити своє знайомство і одруження з Андрієм.
Коли я бачила, як моя подруга Юля дивиться на нього, то теж дивилася на нього її очима і «бачила» хлопця приємної зовнішності, в міру стриманого, з машиною і квартирою.
– Ну, що ти, й справді!, – шепотіла мені Юля, коли я говорила їй, що не дуже мені з Андрієм легко, – А легше буде, як мені з Василем? Жити нема де, машини тим більше, а я вже при надії? На весілля збираємо, вже всі пересварилися по десятому колу, а ми лиш дату назначили! А тут все при ньому, а ти носом крутиш! Хапай, поки хтось його у тебе з-під носа не забере!
Здавалося, подруга все правильно каже. Мені вже двадцять сім років, батьки допомагають знімати квартиру і вже не можуть дочекатися, коли я вийду заміж аби потім так само чекати онуків.
– Завжди того щастя треба чекати, а тобі в руки пливе, – казала Юля.
– Але я його не люблю!
– Ти думаєш я тепер сильно люблю Василя? Я зранку біжу в ванну. То знаєш, що хочу з ним зробити?
А дивилася Юля на нього, як на ідеал чоловіка… І я подумала, що раз так, то й треба брати.
Ми одружилися і стали жити разом в його квартирі. Андрій почав робити кар’єру і сказав, щоб я свою роботу лишала і була домогосподаркою.
– Ну, а що? Скільки ти того заробляєш, а в хаті ні з’їсти нормального нема нічого, всюди безлад… Ти ні на роботі нічого не встигаєш, ні вдома. Я звик до чистоти і комфорту, якщо ти мене любиш, то звільняйся.
Ну хто хоче працювати? тільки не треба зараз мені казати, що от всі мріють з восьмої до шостої скніти на роботі.
Я погодилася, а, коли розповіла Юлі, то та просто позеленіла.
– Господи! І пощастило ж тобі! А ми в ясла дитину даємо, щоб на оренду і харчі вистачило, щоб з батьками не жити!
Йшли роки, я навчилася тримати дім в ідеальній чистоті, готувати корисні страви та ліпити глечики, щоб хоч мати для чогось причину виходити з квартири.
Юлі вже в країні не було – вони з чоловіком поїхали на заробітки за кордон, а дитину залишили на батьків.
Я пробувала жалітися подрузі, що мені самотньо і нудно з Андрієм, якого більше турбувало чи випрасувана сорочка, ніж те, як я себе почуваю.
– Киця, купи собі щось і не приставай до мене з питаннями, – казав він мені на будь-які спроби про щось поговорити чи то про спільну прогулянку, чи то про нову страву.
Він все їв з незмінним виглядом, наче я йому підсунула траву…
Юля вернулася і почала розповідати, що вони заробили на квартиру, дитина підросла і вона втомилася від такого життя.
– А в тебе тут ну просто картинка з салону, – захоплено казала вона, розглядаючи Андрієву квартиру, – Нам на такий ремонт прийдеться ще їхати на рік на заробітки…А ми там вже так пересварилися, що й дивитися на нього не можу.
Дітей у мене не було. Спочатку їх не хотів Андрій. А потім я втовкмачила собі в голову, що втративши привабливий вигляд для чоловіка, я залишуся сама з дитиною і переїду до мами, а цього я ніяк не хотіла. Як би мені не було нудно в цьому шлюбі, але мені було комфортно.
А потім Андрій прийшов з роботи і сказав, що я маю піти геть.
Я не могла зрозуміти, чому і як?
– Ми різні люди і я більше не бачу нашого спільного життя.
Я не могла покинути цю ванну, ці зручні стільці на кухні, ці гардини, ці тарілочки… Я все це вибирала і припасовувала! Як це так?
Подзвонила подрузі аби перебути в неї кілька днів, але вона мені відмовила!
– Знаєш, ти краще йди в готель, бо у нас не ті умови до яких ти звикла, – сказала вона і поставила слухавку.
Я нічого не розумію. Вона ж так часто була в мене, так заздрила моєму життю, то чого ж зараз не підтримала мене?
Фото Ярослава Романюка.
