Донька у нас одиначка і ми все робили для того аби вона була щаслива, змалку я її водила на всілякі гуртки аби вона себе проявила, щоб вміла гарно танцювати, співати, знала англійську. Не приховаю, що готувала її для того аби вона вдало вийшла заміж. Тоді такі часи були і думаю, що зараз теж жінці важливо вийти заміж за чоловіка, щоб спільно виховувати дітей. Для чого тоді люди на світ з’являються, якщо не для цього?
І так ми собі з чоловіком думали, що маємо забезпечити дитині гарний старт. Анна не була схильна ні до навчання, ні до музики чи танців, така собі середня дитина і я дуже переживала, хто ж її обере, адже й зовнішність у неї не аж така примітна.
Тому я наполягла аби чоловік постарався купити для неї житло і тоді вона на порядок вище стане серед претенденток.
Чоловік мав хорошу посаду, багато знайомств і вдалося нам знайти квартиру і її купити. Доньку ми влаштували в престижний вуз, щоб вона там знайшла собі кавалера, але щось її ніхто брати не спішив. Так вона провчилася п’ять років і отримала диплом. Вірніше, ми її провчили і за кожну сесію домовлялися.
Я була дуже розчарована тим, що їй серед цього цвіту ніхто не підійшов.
– Що ти вже не могла серед усіх цих студентів та когось собі вибрати? Ти ж не гірша за інших!
– Мамо, мені ніхто не подобався там.
Ну, ні, то ні, що вже поробиш. Пішла вона на роботу і так само там тримали її тільки завдяки тому, що чоловік домовився і ще ми їй грошей підкидали аби мала за що жити.
Мами мене зрозуміють, коли думки про майбутнє дитини ввесь час на голові, коли не знаєш, що там у неї далі буде, то це просто дуже тяжко переживати.
І ось вона нас порадувала тим, що вже місяць живе з хлопцем в своїй квартирі. Звичайно, що я дуже зраділа, але захотіла побачити цього чоловіка.
Знайомство принесло одне розчарування – хлопець без освіти, без планів на майбутнє, щось таке, як «ні риба, ні м’ясо». Що вона в ньому знайшла – я не знаю.
– Ти ж розумієш, що без освіти тобі не світить хороша посада і зарплата?
– Ми будемо разом працювати і заробляти, – каже донька.
Але ж я її не для того ростила, виховувала, вкладала гроші в її розвиток, аби вона разом з чоловіком працювала по вісім годин на день і не бачила нічого в житті!
Але що було пояснювати, коли вона вперлася, що хоче аби він був біля неї і все. Чоловік знову постарався та прилаштував його в державну контору на тепле місце, і так вони якось жили, хоч донька не раз приходила «позичити» гроші, бо у них були непередбачувані витрати.
Але все закінчується, як добре, так і погане. Чоловік пішов на пенсію і втратив свій вплив та можливості, часи змінилися з кризами і потрясіннями, вже ми самі старалися аби нам грошей вистачило на власне прожиття, а донька й далі до нас по гроші.
Я їй все пояснила, що вже ми пенсіонери і вона має думати про те, як вони мають скоро про нас піклуватися, бо що там того віку?
І от ми перестали про них піклуватися, то зятя поперли з роботи, а більше він нічого робити не вміє, хоча вже вкусив смак блату і тепер ні про яку іншу роботу й думати не хоче. Вже між ними почалися суперечки, бо виявилося, поки ми всім помагали, то бути добрим один до одного легко, а як почалися проблеми, то й повилазило з них таке, що й розказувати незручно.
Але вони єдині в одному – це ми в тому винні, бо не хочемо й далі за них вирішувати всі їхні проблеми! І я вже не розумію, де ж ми з чоловіком помилилися і коли те добро нам вернеться, адже ж кажуть, що добро вертається. Чи не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
