Ганна, лікарка-неонатолог, разом з родиною провела 35 днів у заблокованому Маріуполі.
«24 лютого почали захоплювати Східний мікрорайон на лівому березі Кальміусу, де ми жили. Стали закриватися магазини. З 2 березня пропало світло, потім газ і вода. У місті зник мобільний зв’язок. Були постійні обстріли».
З 6 березня вони з чоловіком та 7-річним сином і котом жили в укритті.
«Ми опинилися в сховищі навпроти центрального ринку. У тому районі ще було порівняно тихо. Зібралося близько 300 людей. Вони розпитували, як там у нас на лівому березі, співчували», – розповідає Ганна.
Як виявилося, Ганна була єдиною лікаркою у цьому укритті і приходилося допомагати й дітям і дорослим. Облаштували «мед-пункт», назбирали ліків з сусідніх аптек, проте цього стало катастрофічно не вистачати, коли люди почали хворіти масово через брак води.
Батьки 4-річного хлопчика наважилися поїхати в лікарню, а на наступний день туди влучила ракета, на щастя, вони вціліли і знову вернулися в підвал. Ганна не могла не допомогти, хоч вже був брак ліків.
“Дитину я виходила антибіотиками. У тривожній валізі мала певний запас ліків, але брала потроху. Розуміла, що черга може дійти і до мого сина. Але не допомогти не могла”, – каже жінка.
Були, навіть, осколкові поранення, коли почалися обстріли дуже близько. Людей все прибувало.
“Прийшов лікар-інтерн із сусіднього бомбосховища і спитав, чи є в мене перекис. Про таке давно мови не було. Кажу: “Водою з милом промивай”.
Нарешті, вони наважилися вилізти з укриття та виїхати, це було 30 березня.
“Чоловіки з укриття змогли полагодити автобус. Їхали колоною: бус із 23 людьми та ще 7 машин. Дорогою одну автівку забрали російські військові, люди з неї пересіли у бус. Під час комендантської години зупинились в окупованому Мангуші. Місцеві сказали, що всіх чоловіків тут мобілізують. Та нам пощастило зустріти волонтера Максима, який запевнив, що допоможе виїхати. Але у нашій команді стався розкол. Люди в автобусі йому повірили, а решта – ні. Вони залишилися, ми не змогли їх умовити їхати далі”.
Як виявилося, це був останній день, коли вдалося уникнути фільтрації, вони минули понад 25 російських блокпостів і опинилися на вільній Україні.
“Два тижні ми жили у родичів у селі на Вінниччині. Було приємно відчувати підтримку та доброту. А коли чоловік отримав роботу в Трускавці на Львівщині, перебралися сюди. Я працюю неонатологом у сусідньому містечку. Живемо у зйомній однокімнатній квартирі”.
Родина втратила домівку вдруге, вперше вони втікали в 2014-му з Луганська.
”Часто сниться, як ховаємося та шукаємо сховище, чую вибухи, плач людей. З’явилися страхи – боюся, що не матимемо грошей, що не буде чого їсти й пити. Постійно відкладаю якісь консерви і живу з думками, що найголовніше – це мати воду, їжу, дім і тишу”.
Зараз Шевченки чекають на другу дитину та вірять, що повернуться в український Маріуполь, де залишився батько Ганни.
”Надіюся, після перемоги повернемося. І мої діти зможуть побачити Азовське море”, – каже вона.
За матеріалами Герої Свободи.
Фото: колаж.
09/21/2022
