Повернувшись додому я мало свідомості не втратила, адже на кухні стояла коробка із новенькою плитою. Ну нарешті мій чоловік таки мене почув і придбав те, що необхідно було придбати ще зо п’ять років тому. Я не буду готувати на старенькій електричній плитці. Нарешті можна буде і кофе зварити і кашу приготувати одночасно, а не робити все по черзі.
До того, як чоловік повернувся з роботи я встигла розпакувати обновку і викликати майстра для того, аби він усе встановив. Коли чоловік поріг переступив, на новенькій плиті уже закипав чайник. Я ж сиділа поруч і погладжувала холодний метал своєї помічниці:
— Чого ж те мене не попередив, – кажу чоловіку із любов’ю у голосі, – Дякую, коханий. Я думала ти знову про мій день народження забудеш.
Чоловік поглянув на плиту, потім на мене величезними здивованими очима. Потім хотів було щось сказати, але слова не виходили назовні, а клекотіли десь всередині виходячи назовні белькотанням незрозумілим:
— Ти чого? Не чіпай… не твоє, не руш.
Він вимкнув чайник і почав стрибати довкола плити не знаючи, що мусить робити. Картина була смішною і напевне, я б добре повеселилась, якби мені не було цікаво: а в чому ж власне справа?
— Я мамі на подарунок її придбав. У неї ювілей через три дні, – нарешті видав “коханий”. – Вона нам свою стару мала б віддати. та ще хороша, можна готувати, от тільки духовка не працює і газ не можна на повну вмикати – пропускає.
Знаєте, напевне, до чогось подібного я була готова, але надія все ж залишалась на те, що все буде інакше. Мама. Мама Таня була провідною зіркою, об’єктом поклоніння і життєвим орієнтиром мого чоловіка.
— Я його сама виростила, – казала вона так, ніби на своїх плечах підійняла гору врятувавши цілий народ. – Він повинен, це його синівський обов’язок, – запевняла вона себе і усіх навколо.
Мамі потрібна булашуба, хай і в кредит, хай і єдиний син без зимового взуття, але ж то мамі. Мамі ремонт і мамі авто, для мами шафу-купе, а нам стару мамину. А що? Ми молоді, ми заробимо.
— Ти ж у декреті, – дорікав мені чоловік, – Тебе я утримую, мама все сама, все сама.
Так і жили серед старих меблів у стінах. що не бачили ремонту років із двадцять. навіть плити не мали, адже кредит у чоловіка уже був, а дев’ять тисяч на нову зібрати то була нереальна справа.
— От вийдеш на роботу і придбаємо, – казав він мені. – А поки і так як є поживемо.
А на роботу я вийти ну ніяк не могла, адже син у нас особливий і потребував постійної моєї присутності. Навіть підробіток на кілька годин і той був для мене недосяжною мрією поки.
— Що ти наробила, – уже не стримував себе чоловік, – А мама? То ж її подарунок, як ти могла?
І тоді я поглянула на те, як смішно він від обурення підстрибує на місці, як водить своїми округленими очима, як бризкає слиною довкола і зрозуміла, що це все. Я сміялась так, як ніколи не сміялась до того. сміх мене не покидав, ні тоді, як я збирала речі, ні тоді, як садовила нічого не розуміючого сина в потяг, ні тоді, як зійшла на платформі у рідному містечку. Розплакалась я лише тоді, як побачила свою рідну мама.
Вона стояла підперши руками боки. Уся її поза, кожен порух говорив про те, що вона геть не рада мене бачити:
— Ну, – процідила крізь зуби, – І що ти оце надумала? Як жити далі збираєшся? На мій хліб приїхала? Даремно. Заміжня жінка, мусиш усе з чоловіком вирішувати, а не до мами бігти при перших складнощах.
Мама дала мені терміну у тиждень, далі бачити мене у своєму домі вона бажання не має.
— Подумаєш, – каже мені, – Плиту мамі купив, шубу. А тебе він п’ятий рік годує і утримує. Ти цього не рахуєш? Та й батько він хороший, з сином гуляти виходить. Твій тато лиш на дивані лежав, але я ж від нього не пішла.
Я розгублена і не знаю, що мені робити. З одного боку моя мама права, чоловік і справді у мене хороший батько, не має згубних звичок, не зраджує. Якось дивно, що я надумала його покидати, адже фактично він і справді утримує нас із сином уже стільки років.
Але як згадаю ті старі меблі, той килим, яким ще чоловік малим ходив, тепер плиту.
А може я й справді багато хочу і треба бути вдячною за те що маю, якщо не в змозі сама заробити? Можливо, моє щастя мені вже просто приїлося і я втрачаю справді хорошу пару?
Я надто багато хочу від життя? мама права? В моїй ситуації треба сидіти і дякувати за те, що маю?
06,10.2023
Головна картинка ілюстративна.
