Я заміжня десять років. З чоловіком ми одружилися дуже рано, нам було по двадцять. Дітей не було. Просто не виходило ніяк. Я довго ходила по спеціалістах, намагаючись знайти причину моїх невдач. Чоловік, в свою чергу, ставився до цих негараздів дуже холодно.
Спочатку я не надавала цьому значення. Але після десяти років, коли я одного дня з дивом відчула, що при надії, чоловік сказав, що йому дитя не потрібне зовсім. Він сказав, що не готовий стати батьком в тридцять років. Не в двадцять, не в двадцять п’ять, а в тридцять років і він не готовий стати батьком !!! А коли тоді?
Я ні на хвилину не сумнівалася в своєму рішенні і відмовилася робити хоч щось. Весь час він цурався мене, навіть поява дитини нічого не змінила. Забирали мене з дитиною мої батьки. Він навіть жодного разу не зателефонував. Це дуже зачепило мене. Було прикро.
Після виписки я переїхала до батьків, щоб мама могла мені допомагати. Ми живемо на протилежних сторонах міста, і їздити до нас далеко. Тому, я з задоволенням прийняла її пропозицію пожити перший час у них.
Донечка була неспокійною. Нам з мамою доводилося по черзі чергувати біля її ліжечка. Через місяць трохи стало легше, але все одно ми дуже втомлювалися. Малятко продовжувала вередувати, а ми не помічали, як пролітає час.
Так ми прожили у них кілька місяців. І кожен день я все чекала, що чоловік приїде до доньки і до мене. Кожен Божий день я прислухалася до кроків за дверима з надією, що зараз він подзвонить в неї. Але всі очікування і мрії не втілилися в життя. Він так жодного разу і не прийшов, навіть не подзвонив.
Дивлячись на маленьку, у мене самі собою проступають сльози на очах. Я ніяк не можу зрозуміти, чому наш тато так просто від нас відмовився? Чому він не хоче впустити в свою душу таке щастя? Адже ми дуже довго прожили разом. Жили добре і дружно. А тепер ось так відразу все перекреслити ?!
Поїхала до нього, залишивши дитину на маму. Він одразу до мене, обіймає, каже що скучив, щиро зрадів що я повернулась. За дитину навіть не запитав. Я бачу що живе він сам, немає там нікого. Набралась сміливості – запитала, як він так може:
— А я ніколи не казав, що хочу бути татом. Ти сама все оте собі навигадувала. Мене все влаштовувало. Повертайсі, і житимемо як і раніше. Але дитина хай у батьків твоїх живе. Бачити її не маю бажання ніякого.
Поясніть, як він так може? Тепер я їжджу до нього тричі на тиждень. Готую перу і прибираю в нашому домі. Як же його переконати, що дитина це щастя і їй потрібен татусик?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
