– Залізе таке в родину, як зозуля все повикидає та перенищть, своїх пересварить і радіє з того: «Дивіться, не такі ви вже й добрі люди, а на мене наговорювали»!
Кума моя сидить у мене та жаліється на невістку – яка дивина, правда? Але тут геть на та причина, що невістка щось не так господарює, чи свекруха просто хоче знайти привід. Ні, тут геть інше – невістка просто руйнує все навколо неї в цій родині.
Почалося все з того, що моя кума Павлина не хотіла цієї дівчини за невістку:
– Сергійку, ти добре подумай, бо дівчат багато і багато гарніших за неї. Я не того тобі кажу, що вона погана, але вона з такої родини, вона так навчена і по-іншому не буде.
– Мамо, що ви мені про якусь родину, ніби ми якісь багачі, вони бідняки.
– Всі ми були одинакові бідні, але всі ми хотіли з тої бідності вилізти, а вони ні.
– Мамо, Люба зовсім інша
Що було казати і як відраджувати – погодилися.
Але Люба з перших днів чітко пояснила, що вона робити не буде біля господарки, бо «то не моє і мені того не треба», а лиш біля свого чоловіка.
Прати вона зі свекрів не буде і в машинці.
– Сергію, ваша машинка напівавтомат, треба речі витягувати і полоскати, а я гидую витягувати речі твоїх батьків, особливо білизну!
Їсти вона зварить, але не встане зранку, щоб тепленьке було, а вчорашнє Сергій їсть, як мати не зварить теплого.
– Не хочу бути на кухні, коли там твоя мама, вона мені заважає і спокійно каву не дає попити, все каже, що я її довго п’ю, а робота не зроблена!
Батьки до Сергія, мовляв, пора їй переходити на наші порядки, хай підлаштовується, а вона йому, що буде або по її, або ніяк.
Хоч бери й хату діли та вхід інший роби.
Подумали батьки і сказали, що вони будуть жити в літній кухні, а молодята хай собі роблять з хати, що хочуть.
– Кумцю, я подумала, хай вже так буде, бо нема спокою. Колотить і колотить та згадує, що ми її не хотіли. Каже, що тепер у неї теж нічого немає, то до чого ж розмов було? Що вона тут бідує, а вдома їй було краще.
Сказала, що підуть з Сергійком до них туди, а там хіба ліжко будуть своє мати! Хай вже ся діє воля божа, лиш би моя дитина не бідувала.
З причини ремонту Люба Сергія відправила за кордон, а сама пішла додому, бо її свекри нервують, а вона при надії і їй треба спокою.
З’явилася на світ донечка, але не стало це причиною для радості, а ще одним способом аби родину ділити.
Та родичка не відвідала – вона мене не поважає і її ноги в цій хаті не має бути.
Та про мене говорила колись погано-теж з нею не родичайтеся.
Той родич купив замалий подарок, то вже нема чого кожної неділі пригощати.
Люба колотила між родиною і одному розказувала те, що говорив на нього інший. А як не мала, що розказати, то придумувала.
Якось вона вигадала історію, що одна родичка на іншу говорила дуже погані речі, бо була певна, що ті дві жінки не перестрінуться, бо далеко жили одна від одної. але жінки якось зійшлися і почали розмову з вияснення, хто та що говорив. Як виявилося, Люба просто все це вигадала.
– До мене ніхто з родини не приходить, кумцю, – каже мені кума, – Ніхто. Всіх невістка віднадила! В неділю до нас не прийди, бо дитина спить або дитину треба бавити. А як кажемо, що хочемо відпочити, то несе малу до себе до дому і там кілька днів живе, поки ми не йдемо перепрошувати! Вже й Сергій бачить, як вона. Але що поробиш – вона каже, що піде з родини і він дитину не бачитиме. Отаке тепер маємо!
Хоч вони й далі продовжують господарювати, але то все не йде, як треба, бо нема допомоги: Сергій вічно на заробітках, а невістка дитину бавить.
А спитайте її, що вона, Люба, робить, то почуєте, що й сісти їй нема коли, бо вона і в полі, і в стайні, і на кухні. Хоч в полі її ще ніхто з сусідів не бачив, хіба прийде подивитися з дитиною, як старі город садять.
