fbpx

Про рішення переїхати із Ірпеня до тітки чоловіка я пошкодувала, як тільки ми поріг її дому переступили. “Сумку на сходовій клітині залиште, – сказала вона не пропускаючи нас у квартиру, – Ви їхали через усю країну, мало чого там на тих речах”

Про рішення переїхати із Ірпеня до тітки чоловіка я пошкодувала, як тільки ми поріг її дому переступили.

— Сумку на сходовій клітині залиште, – сказала вона не пропускаючи нас у квартиру, – Ви їхали через усю країну, мало чого там на тих речах.

Я спробувала на жарт перевести цю заяву, запропонувала пакетик підстелити, але вона не жартувала і речі довелось залишити за дверима квартири, а потім переносити їх і одразу у виділену нам шафу складати.

— А каструлі, сковорідки, ножі? – здивовано протягнула вона, коли я нарешті все, що ми з собою змогли у торби вмістити, вигрузила. – думаю можна було з собою щось таки узяти, чи ви на моє їхали?

Чесно кажучи у момент збору я б увесь свій дім у торбу запхала б. І каструлі свої дорогі і сковорідки професіональні і духовку своєї мрії на яку три роки кошти збирала, але ж не могла. Стояла дивилась на неї і ледь не плакала. Відчувала себе чи то сиротою, чи то безхатченком який нічого у світі не має і зараз з чужої ласки у дім впущений.

Воно то так і було, проте у мене дім був. Ми не ледачі, працювали і гарно заробляли. Наше життя до 24 було не тільки щасливим, а й досить таки забезпеченим.

Варіант виїхати за кордон, ми з чоловіком навіть не розглядали. Моя мама усе життя була по заробітках і їхня з татом сім’я розпалась саме через це. Я мала прекрасного і люблячого чоловіка, тому не хотіла його втратити. Прекрасно розуміла, що просто не буде, але й усвідомлювала, що через усе це ми пройдемо разом, плече до плеча.

— Оскільки тут гуртожиток утворився. – навіть не нагодувавши нас, почала тітка, – Я одразу от прямо зараз скажу, що ми харчуватись окремо будемо, я вам полицю виділила в холодильнику. І ще – прибирання. нас тут багато, тому підлогу миємо двічі на день і плиту так само. Отут ваша кімната і будьте-ласкаві, слідкуйте за порядком і двері не зачиняйте, я не люблю коли двері зачинені.

Я дивилась на цю жінку і ніяк зрозуміти не могла – нащо ж вона так настирливо нас кликала до себе через усю країну. Говорила, що прийме, що допоможе, що добре пам’ятає розповіді своєї мами, яка колись у дитинстві без житла залишилась і стикалась з батьками по чужим кутам. Ми з нею годинами балакали, вона мені телефоном ближче за маму рідну стала, ми й плакли разом, а тут така зустріч?

Того дня ми поїли супчику і одразу почали шукати підходяще житло. Розуміли, що нам тут не раді і на нас не чекали, а пропозиція приїхати була швидше способом показати свою доброту, а ми узяли й справді приїхали.

Тиждень ми шукали житло і намагались якомога рідше з’являтись у домі тітки. Ото хіба лиш на ніч приходили, але й тоді відчували її невдоволення нашою присутністю. Зрештою, допоміг випадок. Ми знову зайшли у кафе поруч, аби посидіти, погортати оголошення і просто десь провести час. Бариста підійшла до нас і вручила номер телефону своєї мами:

— У нас дім невеличкий тут поруч, може вам підійде? Там уже жили люди, але вони виїхали за кордон, тож ви зможете розміститись, там є усе необхідне.

Ми от тієї ж миті зателефонували і відразу ж почали переносити речі у дім тих добрих людей. Ми три місяці уже тут проживаємо. Власниця дому, Тамара Петрівна і її донька стали нашими добрими янголами. Вони не тільки не беруть з нас плати, а й допомагають як тільки можуть. Привезли нам і картоплі і овочів на всю зиму, завдяки їм у нас є консервація і щотижня домашня птиця і яйця для діток.

А татка чоловіка? Нещодавно вона ювілей відзначала і нас запросила. З розмов запрошених ми зрозуміли, що їм усім тітка розповіла, що ледь не урятувала нас і саме завдяки її допомозі ми й досі на цім світі живі ходимо.

— як вам пощастило, – сказала одна поважна пані дивлячись на нас. – Ви повинні бути дуже вдячні за таку доброту, повинні допомагати своїй тітоньці, адже вона могла і не бути до вас такою доброю.

З того свята ми пішли раніше, надто неприємно була фальш, що витала в повітрі. Нині ми у селі на батьківщині Тамари Петрівни – вона забрала нас на свята до себе, аби ми не відчували себе самотніми у місті.

Десь я навіть удячна тітці чоловіка, аби не вона, ми б ніколи не зустріли цих прекрасних людей.

А тітка? Бог їй суддя.

15,12,2022

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page