Про те, що бабуся Марфа, мати мого батька, колись згрішила, я знав з дитинства. Ми, діти, не раз намагалися випитати у дорослих про таємничий бабусин гріх, але правду я дізнався лиш коли подорослішав. І мені захотілось тихо плакати
– Для кого гріх, для кого сміх. Звичайна життєва справа.
Ми знали, що бабуся Марфа живе у великому місті, у молодшої дочки, і все збирається відвідати нас, «внучат побачити».
– Ох, не вибратися їй до нас, не вибратися! – зітхала мати, читаючи черговий бабусин лист. – Вже дев’ятий десяток пішов, які тут гості!
Бабка Марфа писала часто, повідомляла, що жива-здорова, питала, чи тепло ми одягнені, чи ситно їмо, – силу, мовляв, треба змалечку збирати. Мені, в 25, смішно було це «змалечку». Сестрички в технікумі
навчаються, блакитноока наша мама перетворилася в згорблену, бабусю, а бабка наша все думала про далеку дорогу!
В приїзд своєї матері батько не вірив – років двадцять збирається, та все не збереться. Йому важко з насидженого місця зрушити, а їй, старій, того важче. Але бабця взяла та й приїхала. Одного вечора, відчинивши двері з сіней в кухню, я побачив: на лежанці сидить бабуся, склавши на колінах крихітні темні руки, і щось гаряче розповідає матері, яка, заслухавшись, навіть забула про оладки.
Почувши скрип дверей, старенька жваво обернулася, сплеснула руками.
– Та ніяк Санюшка! Підійди, рідненький, дай я на тебе подивлюся гарненько. Адже коли бачила я тебе? Під
лавку мабуть пішки ходив. Великий, великий хлопець, – ласкаво сипала вона словами.
– Бабуся Марфа! – здогадався я. – Як ви мене впізнали?
– Чого ж дивуватися, коли ти як я в молодості, вилитий. Он і носик кругленький, і брови. Ходімо за подаруночком, я вже для тебе своїми руками зв’язала.
Поруч з важким високим батьком вона здавалася зовсім маленькою, навіть не вірилося, що таке крихітне тільце могло дати життя подібного богатирю. Батько дивився на неї з трохи збентеженою посмішкою, немов дивуючись з того, що ось він уже зовсім старий, сивий, ноги почали турбувати, а для матері він все дитина, дитя. Треба було бачити, з якою незмірною ніжністю гладила вона тонкими пергаментними пальцями шорстку велику руку батька.
Бабка виявилася на рідкість бадьорою людиною. Вона знала з радіопередач всі “новості”, невтомно сиділа біля телевізора, допомагала матері на кухні. І охоче погодилася піти з нами в театр.
– Що ви, матуся, втомитеся, – пробувала відмовити її мати. – Не молоденькі, по театрах ходити.
– Молода я про театр і не знала, – посміхнулася баба. – Та й не в тілі молодість, в душі. А по душі я ще геть молода. Тому – жити мені добре. Дітки в люди повиходили, у самій здоров’я є, нікому я не в тягар. Чого ж не помилуватися на земні чудеса! Ноги мене носять, очі бачать, чого не ходити та не дивитися!
А ноги її носили чудово: на ринок збігає, і в баню встигне, і в кіно по дорозі заверне. Тільки до церкви вона не пішла, скільки не кликала її мати.
– Робити мені там нічого.
Вдень бабка любила подрімати в зручному батьківському кріслі. Одного разу, працюючи над кресленнями, я почув з цього крісла не те зітхання, не те скаргу:
– Ох, як же ти, рідний мій, не дожив та не побачив всього. Ото б славно тобі було …
– Ви що, бабуся? – гукнув я, думаючи, що вона марить уві сні. Але вона сказала сумно, ясно:
– Людину одну згадую. Рано не стало того чоловіка, та й пішов у засвіти без вини.
– Дідусь?
– І дідусь теж. Він-то хоч хворів … Залишив мене в нужді, з малими дітьми. Один тільки-тільки шкутильгати почав, інший на карачках ще повзає, третій в колисці верещить … А в хаті – ніг роша, ні скоринки хлібця. По людям ходила, за шматок хліба ночі безперервно пряла і ткала.
Корівчина, правда, була, нею тільки і рятувалися …
– Як же ти при такому житті зуміла гріх на душу взяти? – пожартував я.
– Гріх? – Бабуся серйозно подивилася на мене, задумливо погладила килимову оббивку крісла. І раптом молодо посміхнулася. – A-а, гріх! Так ось встигла, онучок, встигла-таки. Як – і сама не зрозумію. Тільки був він, гріх. Та й зараз живий гріх цей, Аннуся моя.
Я представив тітку Анну і розсміявся: вже на гріх, вона ніяк не була схожа.
– Ти послухай-но, – тихенько сказала бабка.- Вже так і бути, пригадую для тебе. Коли це було-то? На п’ятий або шостий рік мого вдівства. Зовсім вже важко мені з дітлахами стало, про радість, яка вона буває, і думати забула. Сватав мене заможний, та мати не пустила заміж: кому, мовляв, потрібні три чужих та голодних рота? Так і залишилася я при своєму.
Спочатку мені, а потім, пішовши в спогади, більше для самої себе розповіла бабуся, як йшла вона одного разу жати жито в сусіднє село, до багатія тамтешнього, як зустрівся їй на польовій дорозі молодий, недавно овдовілий священик. І як прийшов він перед ранком до її вдовиної хатинки. Не відкрила вона йому ні в першу, ні в другу, ні в третю ніч. А в четверту, залишивши дітлахів одних досипати солодкі сни, пішла з ним в ближній лісок над річкою.
– Недовго ми від людей ховались. Не знала я ні до того, ні після такої доброї людини. скільки в ньому тепла було і трепетного душевного світла. Кохала я його онучок, ой як кохала. Та не довго ми тішились. Знайшли його одного разу при дорозі. І досі не відомо чому і хто те зробив. Хоча, часи тоді такі були…
Але прийшов час, і гріх виплив назовні: з’явилась Анна, як дві краплі води – він. Ховала її від людей, як могла. Та хіба від людей таке сховаєш! Допитувались, як та від кого, що тоді на селі зчинилося!
– П’ятдесят років а Анна все мої провини не забуте, – зітхнула баба. – Трохи розсердиться і все пригадує мені свого батька. – і бабка беззвучно заплакала.
А я чомусь ні смішною, ні поганою бабусину розповідь на знайшов. Усі ми під Богом ходимо, і ніхто не знає, як вчинили б на їхньому місці. Але одне знаю точно – в бабціних очах і досі світиться щира і світла ЛЮБОВ.
редакція тексту – intermarium.news
Головне фото – pixabay.com
