Протягом всього свого життя, яке вона провела в цій убогій дірі, де ніколи не була щасливою, Оленка мріяла поїхати і більше ніколи не згадувати і не повертатися сюди.
Вітчим Оленки постійно заглядав у чарчину. Якщо на вечерю був не той суп, він запросто міг полетіти в стіну. Після чого Олені доводилося відмивати старі шпалери від жирних плям і витирати підлогу. Матір в такі моменти тікала з дому, залишаючи дітей самих з чужим дядечком. Саме так сприймала Оленка чоловіка матері. Про те, щоб вийти заміж вдруге, за такого ж, ну це ж як треба себе любити, не розуміла Оленка вже в свої 16 років.
Їй було шкода брата, але вона більше не могла все це терпіти. Ні їй не шкода ні матері, ні брата. Заради свободи від усього цього Олена була готова на все. Навіть покинути матір з братом. Останні два роки, пройшли швидко. У технікумі, де вона навчалася, жилося легко. На пенсію по втраті годувальника, за рідного батька, вона могла вільно прожити місяць і не їздити в це убоге місце дитинства. Матері вона дзвонила рідко. Їй немає про що з нею говорити.
Було дуже багато образ, щоб щось почати прощати. Як вчителька відчитувала її при всіх, що не несе оплату за харчування. Або що на фотографії загального класу, вона одна без білої блузки, в принципі якої не було у неї. Їй перепадало від матері, втомлена від такого життя, вона відривалася на доньці. Казала, що в усьому винен її батько. Якби не покинув, то не довелося б їй виходити знову заміж. А ці безсонні ночі, коли мати тікала з дому. Олені в такі моменти доводилося, укладати брата спати і тихо сидіти, переживати як там мама.
Пізніше в старших класах, вона зрозуміє, що одяг став малим і вона так і ходила, сама підшиваючи штани чи збираючи петлі на старій кофті, яка від кількості прань продірявилися. На свята, вона молила бога, щоб вітчим швидше наївся і ліг спати, щоб спокійно подивитися з братом фільми чи улюблені передачі. Оленка ніколи не відчувала тепла чи любові від матері. Коли вона вступила до технікуму, на вихідні, коли Оленка приїжджала і чекала випічки, мати жодного разу нічого не приготувала. Після чого Олені було дуже прикро і соромно в кімнаті перед подругами, які в понеділок приносили цілі пакети випічок: пирогів домашніх.
Вона завжди заздрила в цей момент своїм подругам, їй здавалося це один із проявів любові матері до своєї дитини. Нагодувати смачненьким, домашнім, зустріти доньку і відправити за нею шматочок свого тепла у вигляді випічки.
У червні коли Оленка отримала свій диплом, вона поїхала, навіть перед цим не попередивши свою сім’ю. Вона сиділа в автобус і дивилася у вікно, тільки щоб інші пасажири не бачили її сліз. Ком в горлі тиснув і їй хотілося просто розплакатися в голос. Але вона не могла собі цього дозволити. На дзвінок матері, де ти, вона відповіла:
– Більше мене не чекай. Я не приїду більше ніколи. Адресу відправлю, щоб знала де.
І все ніяких там прости чи люблю тебе мамо, вона відірвала від себе цю історію свого життя.
Ночі на вокзалі, на лавці в парку, і нарешті працевлаштування і місце в гуртожитку, і свої перші зароблені гроші. Олена працювала, збирала гроші на житло, одної кімнати, їй цілком би вистачило. На роботі багато дівчат дивилися на неї як на дивачку, ні з ким не дружить, на свята не ходить, на роботі перша і йде остання. Про неї мало хто знав, навіть у відділі кадрів, знали тільки її прописку постійну, але про сім’ю ні слова.
Олені складно було вливатися в колектив, ходити на спільні заходи, вона насолоджувалася своєю свободою. Їй було достатньо після роботи тихо вийти, купити по дорозі додому продукти і тихо не поспішаючи прогулюючись, дійти до дому. У гуртожитку не дозволяли тримати тварин. Напевно більше тому, вона брала підробіток на вихідні, і відкладала на свій початковий внесок, взяла кредит і купила свою однокімнатну квартиру.
Оленка любила порядок. Взяла кошеня собі і була щаслива. Так, згадувала про свою матір і брата, але вона занадто багато заплатила, щоб щось змінити. Вона не відповідає більше ні за кого, крім свого кошеняти і іпотеки перед банком.
Сім’ю заводити не поспішала. Кілька разів зустрічалася з молодими хлопцями, але як тільки помічала, що вони не проти випити, все на цьому спілкування завершилося.
– Це не він! – говорила собі Олена і йшла далі.
Їй було 34, коли вона закохалася, вперше по-справжньому. І головне обранець не пив, вів активне життя, брав участь у громадському житті, любив спорт, ходив в тренажерний зал. Як тут не закохатися, тим більше Олена не розуміла, що він знайшов у ній, тихій непомітній дівчині.
– Ти сильна і чарівна – говорив він їй у відповідь.
Розписалися тихо, з її боку родичів не було. Олена не любила про них розповідати, а її чоловік і не просив. Її квартиру здавали. Вона жила з ним і з котом. Все було прекрасно і любов, і спільне життя, відпустки і поїздки по країні. Тільки дітей не було і Олену це обтяжувало. Не виходило. Вадим все приймав, втішав її. Але Олені від цього легше не ставало. Всі обстеження закінчувалися одним, лікарі говорили:
– Ви здорові і чоловік, сходіть до психолога.
Олена не хотіла, вона розуміла, що це означало розкрити своє минуле, яке так вона намагалася забути. Вадим не наполягав.
– Не говорить, значить є про що мовчати, – відповідав Вадим на питання своїх батьків.
Не знаю, скільки б все тривало, якби не повідомлення від матері. Олена довго не наважувалася відкривати, вона боялася своїх думок. Ставало соромно, вона хотіла, щоб в повідомленні було написано, що мати тепер одна, що вітчима більше немає. Чомусь їй від таких думок ставало легше, ніби камінь з душі звалився. Відкривши, вона зрозуміла, що помилилася. Ні це не про вітчима, мати писала, що не стало брата.
Оленка зібрала свої речі в дорогу і вперше вмовила себе за стільки років поїхати у своє рідне село, звідки втекла багато років назад. Вадим був в якомусь сум’ятті, начебто нарешті він дізнається про дружину більше, але в той же час він боявся, що Олені буде занадто боляче, не дарма вона мовчала стільки років. Вадим вирішив їхати разом, їй потрібна буде підтримка.
Коли в’їхали на рідну вулицю, Оленка заплакала. Село змінилося, але тільки не її вулиця. Вона була такою ж тихою, під вікнами цвів бузок, в городах черемха. Будинки були всі як на підбір з білої цегли, побудовані в 90-і роки. Десь виднілися нові будинки і барвисті дахи. Оленка попросила водія зупинитися біля синього паркану. Будинок дитинства, стільки старих спогадів спливло, пробігли мурашки і холодний липкий піт сковував руху. Вона боялася свого минулого, від якого втекла свого часу.
Мати постаріла, вітчим бід мухою, як зазвичай. Він ніби й не змінився. Їй було шкода маму, але це вона у всьому винна, не змогла піти від цього чоловіка і досі з ним.
Після прощання з братом, Оленка, посидівши за столом, вийшла. Вадим вийшов за нею. Він всі ці два дні мовчав, десь допомагав, але не втручався. Він відчував свою дружину і йому хотілося полегшити їй хвилювання. Мама вийшла за ними:
– Їдеш?
– Так.
– Ночувати не залишишся?
– Ні. Тільки не з ним в одному домі. Мій номер знаєш, телефонуй, якщо що… Ось нова адреса. Як його не стане, не клич, не приїду…
Їй хотілося обійняти матір, але щось в глибині душі сиділо в ній, маленьке крихітне в старій сукні з бантами на голові, що не давало це зробити. Ця ображена дівчинка всередині неї не пробачила.
Ночували в готелі. На ранок відлетіли додому. Вадим багато чого зрозумів, але вголос намагався не висловлюватися, він тільки більше любові виявляв до дружини. Оленка помітила з яким теплом, любов’ю чоловік її оберігав, не просив їхати до його батьків, не питав ні про що.
Якось повертаючись з магазину в недільний день, вона почула дзвін дзвонів. Потім стояла перед прекрасною церквою і переминалася з ноги на ногу. Не помітила, як до неї підійшла жіночка, запропонувала зайти. Оленка відмовилася, попросила поставити свічку за упокій. Жінка погодилася, подивилася на молоду дівчину і сказала:
– Відпусти, що тримає тебе в серці і прости, легше стане донько, – тихо повернулася і зайшла до церкви.
Після того недільного дня, Олена часто згадувала слова жінки. Вона набрала телефон матері і подзвонила. Коли слухавку взяла мама, Олена крізь сльози прошепотіла:
– Прости мене, мамо. Захочеш, приїжджай, живи у мене. Мені треба було тобі відразу це сказати, ще тоді.
У слухавку часто задихали. Хтось тихо плакав.
Через три місяці Олена дізналася, що при надії. Вадим був щасливий. Мати приїхала, коли Оленка була вже в декретній відпустці, з речами. На той час її однокімнатну квартиру звільнили. Вадим пропонував жити разом, але Оленка сказала, так буде краще, для всіх і для неї. Вона часто приходила до матері, іноді ходили гуляти. Мама намагалася багато разів щось сказати, Оленка чекала, але потім все зрозуміла:
– Ти по-іншому вихована, не вмієш виявляти почуття. І я не вміла, мене Вадим навчив. Все добре, мамо! – посміхнулася Олена.
Олена народила сина, здорового міцного малюка. На виписку прийшла вся родина: чоловік, його батьки і її мама. Це була нова історія, новий етап в її житті, де доведеться багато чому заново вчитися. Іноді, пробачити – це дати собі свободу і рухатися далі з легким серцем…
Автор – Ірина.
Фото ілюстративне.
