Юля була саме така подруга-проблема. Щира, добра, весела дівчина, яка готова була багато зробити для іншої людини, але коли приходилося допомагати їй, то це виливалося в якусь суцільну лавиноподібну прикрість. Інна була людиною, яка не вміла казати «ні», особливо людині, яка для неї була важлива. Дві взаємно хороші людини, що героїчно дружили попри взаємні прикрощі.
Якось Юля поїхала на море відпочивати і попросила Інну полити вазони, щоб вони зовсім не зів’яли. Що може бути простіше і елементарніше? Інна погоджується і тут починається лавина.
По-перше, автобуси відміняються в зв’язку з карантином, можна лише за спеціальним пропуском, якого в Інни нема. Нічого, подумаєш якихось п’ять кілометрів, вона пройдеться пішки.
По-друге, як виявилося, два бідолашні вазони давно всохли і їх можна було лиш окропити водичкою на прощання.
По-третє, вертатися прийшлося на таксі, бо вже було несила волочити ноги додому.
Вдома, попиваючи чай і парячи ноги, Інна злилася, що їй прийшлося докласти такі зусилля заради пшику.
Вона уявляла, що подруга насадила якусь оранжерею, а тут два висхлі паростки. Почали лізти в голову інші приклади.
Якось Юля позичила іншій подрузі гроші, але вони посварилися. Тому прийшлося Інні вигадувати історію для повернення боргу.
– Скажеш їй, що ти позичала мені. А я позичила їй, і тепер тобі дуже треба, – напучувала її.
– А чому ти це їй не кажеш від мого імені?
– Та бачити її не можу.
Інна знову ж грала роль, яка їй не властива – в’їдливої подруги, якій вже треба грошей і це все, що її хвилює. Вона уявляла цю дівчину якоюсь верескливою бабегою, а її зустріла доволі мила особа, яка, червоніючи і вибачаючись, віддала гроші.
Якось вони пішли на подвійне побачення, бо Юлі дуже треба було збагрити друга коханого. Тому для цієї місії Юля мусила гуляти до пізньої ночі з незнайомим і нецікавим хлопцем, який її ще й дратував, бо ж треба було виручити подругу. Але ж то все заради кохання, втішала себе. Проте Юля кинула коханого десь через місяць, але його друг ще довго виписував неприємні повідомлення їй.
Про випадки, коли вони разом йдуть по магазинах, а скуповується тільки Юля й перерахувати складно.
Задумалася Інна чи то вона така мямля, чи то у неї нема проблем. І так подивилася на свої проблеми, що їх і нема, поки поруч нема Юлі.
Живе собі Інна, ходить на роботу, зустрічається з одним хлопцем. Все тихо і спокійно. І тут з’являється Юля і починає просити про якісь, направду, звичайні і елементарні для подруги речі – ходи в кіно ввечері. Це ж звичайнісінька річ, нічого, що мав прийти коханий, бо треба зателефонувати і відмінити зустріч. Кіно цікаве, проте Юля не замовкає і коментує чи випитує про причини того чи того. Інна просить дивитися, бо все буде ясно потім, але ж Юлі треба вже і зараз.
Коли Інна розказує Юлі, що хлопець щось не так зробив, то єдина порада – кинь його і знайдеш кращого. Він і не романтик і сюрпризів не робить. Навіщо на нього витрачати час? Адже живемо лиш раз на землі і все має бути на сто відсотків і більше! І як з цим посперечаєшся? Приходить Інна додому і починає говорити до хлопця тими словами, що й Юля. Хлопець вражений, бо й не думав, що Інна має запит на романтику. Адже, його влаштовує оце все спокійне, врівноважене, впевнене і прогнозоване. Буря емоцій його лякає. І вже Інна самотня шукає хлопця з романтикою.
Видно, пара виявилася цілющою, бо багато прояснила в її голові.
– Назаре, це я. Можеш говорити? Я хотіла сказати, що не дуже мені тої романтики й треба. Тому, приходь. Зараз? Добре, давай зараз.
Кладе слухавку і вирішує, що треба вчитися казати «ні», навіть, найкращій подрузі.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото Pexels.
