Подзвонив коханій жінці:
– Одягай скоренько трулі і виходь! Я зараз за тобою заїду!
Про майтки я просто так сказав. Пожартував, начебто. А вона:
– Звідки ти про сподні знаєш? Ну, що я без них по квартирі ходжу…
Я отетерів, а потім…
– Ой, а ти не знала, що я всіх, з ким говорю, бачу?
– Як бачиш?
– Не знаю. Бачу і все!
– Не вірю я тобі! Ось що я зараз роблю?
– В одній руці у тебе слухавка, а іншою ти це місце прикриваєш…
– Ой!
І слухавка кинута. Втім, через п’ять хвилин дзвінок.
– Привіт! Це я. Щось зв’язок, було, обірвалася…
:Не даю їй схаменутися.
– Ти впевнена, що саме ці тобі личать?
І знову слухавка кинута. На цей раз надовго. Години на два. А потім:
– Привіт! Як я тобі зараз.
– Звідки я знаю. Я ж пожартував тоді…
– Як пожартував?… – мовчання кілька секунд. – Пожартував, значить… А я зараз спеціально для тебе…
– Їду!
Приїхавши, подзвонив у двері. Ніхто до дверей не підійшов, хоч я дзвонив ще і ще. Тоді я штовхнув двері. Вони відчинилися. Я ввійшов. Тиша. Напівтемно. Нікого…
Насолодитися самотністю я не встиг. У квартиру увірвалися люди в масках і бронежилетах…
Виявляється, квартира була під охороною. Випустили мене тільки пізно ввечері. До кабінету, де я грав з правоохоронцями в три листочка, увійшов їх із старших, з жалем, велів:
– Вимітайся!
Я згріб свій «шалений» виграш і неохоче покинув «привітну» контору. Коли з’ясувалося, що в цій історії я особа невинно постраждала, мене, хотіли відпустити ще вдень, але я затримався і, як бачите, недарма. Близько сотні гривень на кишені і ще оплатив дві пляшки, за якими посилали гінця.
З відділку, тим не менш, я вийшов накульгуючи, схиляючись набік і охаючи. Як я і здогадувався, вона чекала мене в машині. Я її талановито «не помітив» і пройшов повз, дещо збільшивши гучність квиління. Вона кликала мене, але я встиг повернути за ріг і зникнути в найближчій парадній. Прибігши, вона шукала мене, але не знайшла. Прийшовши додому, відключив телефон до ранку. А вранці надиктував на автовідповідач: «Вибачте, що не можу вам відповісти. Я в лікарні. Якщо виберуся, у що мені дуже хочеться вірити, дам знати». Як тільки вона подзвонила, включив автовідповідач. Кажуть, вона обдзвонила всі приймальні. Нічого не з’ясувавши, почала об’їжджати їх самостійно…
Але хтось їй сказав, що бачив мене в місті здорового і злегка “під мухою”.
Дзвонити вона перестала. Зате подзвонив наш спільний приятель і запросив на весілля.
– Хто наречена? – запитав я, заздалегідь відчуваючи відповідь.
Зрозуміло, нареченою була вона.
Ну, що ж… Я погодився.
– Паспорт не забудь! – напучував приятель.
– Навіщо?
– А раптом свідок не прийде…
До походу в РАЦС була ще доба. І, напевно, найгірша в моєму житті. Я згадував і каявся, каявся і згадував. До вечора я зрозумів, що без неї мені не жити. За ніч я усвідомив, що її не гідний. А вже вранці переконав себе, що треба бути чоловіком і все-таки в РАГС з’явитися, а не втекти в інше місто, в іншу країну, краще на іншу планету.
Але я не піддався слабкості.
– Чим гірше, тим краще! – твердив собі.
Всі, ну, практично всі наші знайомі вшанували своєю увагою цю урочисту подію. Людей з сорок товпилося біля входу в РАЦС, отримуючи ще й додаткове задоволення від мого вигляду.
Запросили в зал. Заграв марш цього душогуба моїх сподівань Мендельсона. Я згадав, що у мене є знайомий з таким же прізвищем і був вражений, як він з ним живе.
А тітка зі стрічкою через плече почала:
– Дорогі…
Ой, щось я нічого не розумію. Вона називає моє ім’я і ім’я моєї коханої. Словом, через кілька хвилин я вже був одружений.
Потім ми відправилися на банкет, який вона замовила. Хороший банкет. Дорогий і багатолюдний.
– Ти задоволений? – запитала вона вже ввечері, коли ми, нарешті, залишилися удвох.
– Дуже! – щиро зізнався я. – Тільки…
– Що тільки?
– А що б ти робила, якби я відмовся одружитися? Такі гроші в банкет вбухала!
– А я його замовила від твого імені!
Так і живемо!
Автор: Oleksandr Вirshteyn.
Фото ілюстративне.
