Черга під дверима лікаря-теpапевта зібралася чималенька. Доведеться почекати, зрозуміла я. Поруч мене сиділа інтелігентного вигляду жіночка у світлому капелюшку. Наче почувши мої думки, всміхнулась і сказала: «Добре тому, кому поспішати нікуди», маючи на увазі, очевидно, себе. Слово за слово, і зав’язалася розмова. Втім, мені випало більше слухати. А Надії Миколаївні (так назвалася співрозмовниця), певно, хотілося виговоритися, дарма що бачила мене вперше.
Уже кілька років жінка на пенсії. Живуть із чоловіком у райцентрі, господарства не тримають. «Одного року взялися обробляти город літньої родички, але без навичок не змогли йому дати раду. Тож наше пенсійне життя досить одноманітне, — вела розповідь Надія Миколаївна, не зважаючи на те, цікаво мені слухати чи ні. — Навіть похід до лiкаря для мене — подія. Не те що в молоді роки: тільки встигай крутитися. Ми з чоловіком усе життя пропрацювали на одному підприємстві. Заробили гарну трикімнатну квартиру. Саме заробили, бо, «витягуючи» план, днювали й ночували на заводі. Двох дітей виростили. Теж самі — бабусі не допомагали. І син, і дочка мають вищу освіту. Чималих зусиль доклали, щоб поставити їх на ноги. І не тільки в матеріальному сенсі. Ну що діти можуть знати про доросле життя? Дочка в нас старшенька, вона завжди дивилася на світ крізь рожеві окуляри. Мабуть, натурою в покійну чоловікову бабцю вдалася.
Та теж була велика мрійниця. Дочку вабили мистецтво, музика, спів. Хотіла в музичному училищі навчатися, мріяла про консерваторію… Та хіба цим можна заробити на життя? Навіть якщо є талант, не завжди проб’єшся. Адже так? І вмовляли, і сварили, й таки домоглися свого: стала наша Світлана студенткою економічного інституту. Але на другому курсі заявила: далі вчитися не хочу, не цікаво. До чого тут цікаво або не цікаво? Треба про хліб насущний думати, як ми з батьком усе життя робили.
Врешті-решт розмови на підвищених тонах завершилися нашою перемогою. Донька взялася за розум… Утім, ще раз мали велику проблему — коли Світлана заговорила про заміжжя, мовляв, знайшла свою долю.
Знайшла, то й добре, але куди поспішати? Диплом треба здобути, на роботу влаштуватись. Онуків глядіти я не могла й не мала особливого бажання, ще працювала. Та і її «принц» був із багатодітної сім’ї, матеріально не забезпечений, перспектив отримати квартиру — жодної. Я йому так прямо й сказала: спершу надбай щось, а вже потім женися. Через якийсь час поїхав він на заробітки до Німеччини, а через півроку там одружився. Не скоро дочка його забула, намучились ми… Та все минає. Тепер наша Світлана сама добре заробляє, вийшла заміж за банківського працівника. Мають власний дім, машину. Бач, кажу їй, послухалась мене, то в достатку живеш. А вона… мовчить у відповідь. Хоч би подякувала за науку. Та нехай. Шкода тільки, що приїздять вони з чоловіком до нас рідко, а до себе взагалі не запрошують. Наче стіна між нами, холодна й неприступна. Нещодавно у батька був день народження — заїхали зранку на п’ять хвилин, подарували мобільний, а за стіл сісти відмовилися, мовляв, робота чекає, та й на дієті обоє».
Надія Миколаївна замовкла. В ту мить вона наче змінилася зовні: замість доглянутої, впевненої в собі жінки поруч мене сиділа сумна, розгублена, самотня пенсіонерка… Навіть сльози на очах виступили. Видно, образа на доньку їй сильно пекла…
«А син же як?» — не втерпіла я.
«Син? — Надія Миколаївна швидко «перемкнулася» на іншу хвилю. — Добре, добре… Мабуть, наші сварки зі Світланою його дечому навчили. Працює інженером, як ми й хотіли. Щоправда одружився на п’ятому курсі, хоча я не радила: міг би й кращу пару знайти. Не послухався, ще й у приймаки пішов, попри те що ми готові були невістку прийняти. Онучку два роки, а бачила я його всього кілька разів. Прошу, щоб привезли Данилка до нас бодай на тиждень пожити, а у сина одна відповідь: «Йому вдома цікавіше, та й малий іще…».
Вони мешкають у приватному будинку, є велике подвір’я, сад. Данько там, як метелик, пурхає. Але ж і в нас не тісно: кімнати великі. Нам з дідом площі й забагато, бува, шукаємо одне одного по кутках. Тихо, порожньо. Жили для дітей, а вони… Наче й піклуються про нас, завжди чемні, привітні, але нема від них тепла. Комусь це здасться смішним, але іноді хочеться, щоб вони на мене чи на батька гримнули. Це був би вияв щирих почуттів…»
Мені здалося, що Надія Миколаївна чекає, аби я почала переконувати в марності її переживань, мовляв, не переймайтеся. Але, зізнаюся, робити цього не хотілося. Тут настала її черга до лiкаря, ми попрощалися, побажавши одна одній здоров’я та всього найкращого. Напевно, й не думала жінка, що її розповідь мене збентежила…
Справді, подружжя зробило для дітей усе, що можна було. Вивело, як кажуть, у люди. Чому ж і син, і дочка відсторонилися від батьків?
На моє переконання, бажаючи дітям добра, ми інколи заважаємо їм самостійно обрати свій шлях. Підлаштовуємо під себе, прагнемо за них розв’язувати всі проблеми, пригнічуємо їхню волю, втручаємось в почуття. Як наслідок — ламаємо особистість. Біда Надії Миколаївни в тому, що вона, хоч і мала найкращі наміри, безцеремонно нав’язувала дітям власний світогляд. Тож коли вони стали дорослі, то (можливо, й підсвідомо) обмежили спілкування з батьками, не бажаючи подальшого суворого контролю, втручання у своє життя.
Добре, що у дочки є сім’я. А якби не зустріла вона нинішнього свого чоловіка? Чи минулася б її образа на батьків за те, що розлучили з коханим, понiвечили життя? Та й, можливо, Світлана не дякує матері за «науку», бо матеріальні статки — це не єдине, до чого вона прагнула? В будь-якому разі, не матері вона довірятиме свої секрети, не з нею радитиметься у скрутну хвилину.
Не можна назвати невдячним і сина, який оберігає власну сім’ю від пильного материнського ока. Це свого роду… самозахист від батьків, яких він, безперечно, любить.
Але не хочеться думати, що розлад зв’язків у цій родині — назавжди. З роками, виховуючи власних дітей, сини і дочки по-новому оцінюють стосунки з близькими людьми: розуміють мотиви деяких їхніх учинків, забувають образи. Треба лише відчути, як правильно мостити дорогу до сердець тих, кого ми любимо. Це загальне правило і для батьків, і для дітей.
За матеріалами – Українське слово, автор – Олеся КОСТЕНКО, Чернігівська область..
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
