fbpx
Історії з життя
Приїжджає молодший син і каже: “Батьку, ви з мамою говорили, що будинок мені подаруєте. Вже стільки років пройшло, а я все в полуторці з сім’єю поневіряюся. Ми другу дитину хочемо. А куди її? Самим місця мало. Давай, продавай будинок. Обіцяли з мамою ж”

Розмова з випадковим попутником в поїзді почалася як звичайно ні про що. І тут він мене питає:

— А є у вас на прикметі якась самотня жінка? З квартирою чи будинком. Я по господарству все можу робити. Столяром все життя пропрацював…

— Навіщо це вам? — здивувалася я. І вже уважніше придивилася до чоловіка. На вигляд років 70, повненький і сивий. Розгледіла, що і сорочка у нього не зовсім свіжа, старі спортивні штани. Чесно кажучи, перше враження він залишив про себе не дуже райдужне.

— Так… Хочу познайомитися. Може і зійдемося, щоб разом віку доживати.— Помовчав. А потім і каже:

— Не подумайте, що я влаштуватися хочу і жити на всьому готовому. У мене пенсія хороша. Я ще в силі – можу і по господарству допомогти, і постолярувати. На старості років хотів би знайти жінку, щоб підтримувати один одного до самого кінця.

— Ви самотній? Рідних немає чи що? — запитала я, а він знову помовчав і каже:

— Та ось від сина молодшого їду… до старшого. Так і мотаюся вже третій рік. То там, то тут… Влітку живу в гаражі – не хочу їм заважати. Жили ми з дружиною добре. Все у нас було: і квартира, добротний будинок пізніше побудував – столяр ж. На машину заробив, купили “жигулі” четвірку. Старший син інститут закінчив, вирішив одружитися. Ми з дружиною порадилися і подарували йому квартиру. А молодшому – він на десять років молодший – пообіцяли будинок віддати. Сподівалися, що він відучиться коли-небудь і до нас приїде. Разом жити будемо. Він відучився, поїхав в інше місто. Дали йому як молодому спеціалісту однокімнатну квартиру. Потім одружився, дитина з’явилася. Ми з дружиною допомагали – як же, сім’я-то молода. А через десять років дружина занедужала і все. Відійшла у засвіти… Залишився я один. Тут приїжджає молодший син і каже: “Батьку, ви з мамою говорили, що будинок мені подаруєте. Вже стільки років пройшло, а я все в полуторці з сім’єю поневіряюся. Ми другу дитину хочемо. А куди її? Самим місця мало. Давай, продавай будинок. Обіцяли з мамою ж”.

Я, звісно, дуже засмутився. Але ж він має рацію. Старшого-то забезпечили житлом, а молодший повинен все моє земне життя чекати? Коли це буде, невідомо. Загалом, продав я будинок. Гроші йому віддав. Правда, залишив собі на маленький намет, машину там тримаю і влітку перебиваюся тепер. До холодів перебираюся то до одного на місяць-другий, то до іншого. Але ж бачу, що заважаю. І невістки не дуже-то мене чекають, бурчать. А синам скандали не потрібні.

Одного разу зійшовся з однією жінкою в нашому місті. Так, така злюща попалася! Що не зроблю – все не так. Не так встав, не там сів. То їм багато, то миюся рідко, а якщо частіше – то води багато витрачаю. Це не моя Зоїнька, з якою прожили 46 років майже… Ось їду знову в свій гараж. Поки літо… А до зими куди? То немає на прикметі жінки?

Дивилася я на нього і серце розривалося від жалю. Дожив до старості, синів виростив і залишився без даху над головою. А ж не дармоїд, трудився все життя. І залишився один…

З Мережі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page