Єдиний син і сенс життя 52-річної Валентини Дмитрівни, Владислав Грищенко, відлетів у вирій, як ті птахи, що напередодні страшної звістки, ходили по її подвір’ї. Вона тоді так здивувалася, що птахи не боячись ходили попід вікнами, а наступного дня прийшли військові і сказали, що життя Владислава обірвала російська ракета.
Вона ростила його сама, а згодом, він став її найкращим помічником. Пригадує, що ще малим садив з нею картоплю і так старався, що натер мозолі, але не плакав.
«Сама лопатою накопувала, а він, ще дошкільнятко, брав корзину з бульбою і з таким бажанням тягнув її по городу та накидав, що на дитячих долонях стерлась і шкіра. Не плакав від болю ніколи: ні дитиною, ні ставши дорослим», – каже матір.
Не плакав, коли отримав поранення.
«І останні хвилини свого життя, коли отримав поранення, був при тямі – теж зціпив зуби і мовчав, – так сказали побратими, які везли його до лікарні», – каже вона.
Коли він був малим, то хотів бути як Бетмен – рятувати людей, тому не дивно, що після армії пов’язав свою долю з військом. Захищав Україну з 2017 року і завжди був там, де найтяжче, а після закінчення контракту вернувся додому і материне серце заспокоїлося.
Не надовго.
Він поїхав боронити Чернігів і по кілька днів не виходив на зв’язок, а коли й дзвонив, то казав, що все добре і їй нема чого хвилюватися.
«Він ніколи не жалівся що і як. За його розповідями, то війни ніколи не було – ні тоді, коли півроку був в АТО, ні тепер. «Яка війна, що ти придумала собі, все добре», – завжди казав», – пригадує мама.
З Чернігова їх перекинула на Харківський напрямок, далі на Донецький, далі Дніпропетровщина. Додому приїхав на 5 днів з дорогою на коротку відпустку, дуже худий, але втішив матір, що скоро одружиться.
13 липня почула дивні звуки – на вулиці перед будинком, де Владислав покосив траву, сиділа велика зграя птахів.
«Дивина, я ніколи таких не бачила. Що вони там збирали у траві, навіть не знаю. Чималого розміру і на голові в них був чубчик. Крила мали зозулясте забарвлення. Я швиденько взяла до рук телефон і хотіла їх сфотографувати. Та коли вони мене побачили, стрепенулись і полетіли. На електропроводах залишилось тільки дві, їх я і спіймала в кадр. Назавтра була в будинку і мене ніби щось повело до вікна. Глянула, а перед вікном ходила тільки одна така птаха. Я милувалась, що ж це за крилаті красені. Де ви взялись?», – розповідає жінка.
На наступний день його не стало. Коли прийшли військові, вона не повірила.
«Вийшла з двору, а там стояли працівники нашого військкомату. Мовчали, опустивши голови. А тоді один з них сказав, що їм повідомили, що не має більше мого синочка. Я не могла повірити, що це правда. Як нема? Він же був на Дніпропетровщині, де не відбувались бойові дії. Він стільки пекла пройшов і живим залишився. Такого не може бути. Може це помилка?» – каже мама.
Ні, ворожа ракета поцілила в приміщення, де були військові.
«Я не можу повірити досі, що його нема… Вже минуло 40 днів. На могилу до того часу не ходила, люди кажуть, що не можна, хоч так хотілося. Жодного разу мені не наснився і думаю, що не насниться, щоб мене не потурбувати, він був такий, – плаче мама.
Їй повернули його телефон і вона побачила його фотографії.
«На одному з фото він лежить на своєму рюкзаку просто у виритій ямі просто на землі, де доводилось ночувати, та про це теж ніколи не казав»…
За матеріалами «Вісті Сосниччини»
Фото: колаж.
10/05/2022
