Де в ній береться стільки краси? Це я про свою подругу отак думаю і не знаю, як вона може проживши таке нелегке життя, творити такі гарні вишиті картини, що не можеш повірити, що це вишите!
Вона і плете, і писанки малює, і ліпить – все таке гарне-прегарне, що готовий годинами милуватися.
А сама та жінка така долею не приласкана, що важко й уявити.
Оксана, подруга про яку я розповідаю, жила в дружній родині – тато, мама, вона і брат. Батько її був художником і це у нього вона пішла з таким талантом, напевно.
Так от, поки батько був простим вчителем малювання в сільській школі, доти родина була щаслива та повна, але як тільки батько став знаменитим художником, то й родина сільська йому перестала бути потрібною.
Поїхав в столицю та почав малювати різних світських панянок та ванни олігархам. Про те, що його діти хочуть їсти, то чоловік геть забув чи й знати не хотів.
Мати після такого вчинку стала геть якась безпорадна. Чи то вона так сильно кохала чоловіка, чи не мала того характеру аби дітей на ноги поставити, але вона геть підупала з сил. Тому чотирнадцятирічна Оксанка мусила стати в родині за головну.
Вона водила брата в школу, робила дітям домашні завдання за гроші та поралася по господарці, бо мати геть не могла справитися з невеликим городом.
Родини в цьому селі дівчинка не мала, але ніхто з близьких і не питався, як вони живуть. Не оббивають пороги – і то добре.
– Мене тоді така напала затятість, – розповідала мені Оксана, – Ніхто не прийшов і не спитав, як ми. Ні дід з бабою, ні тітки з дядьками. Ніхто не хотів нас з братом годувати, а матір лікувати, тому я викреслила їх з життя назавжди.
Родина зійшлася лише на похорон, щоб вирішити, кому ж таки прийдеться дітей до розуму доводити. Баба з дідусем по матері сказали, що вони не дадуть собі ради, то хай бере хресна або дядько.
– Нас забрала аж бабусина сестра, яка тоді жила сама. Ми не хотіли їхати в чуже місто, але вона наполягла, що там і художня школа є і скоро ми до усього звикнемо. Сторога була жінка. Але я вдячна їй за те, що вона нами опікувалася.
Оксана все одно вважала. Що вона відповідальна за брата, тому вступила в училище і паралельно відпрацьовувала.
Поки брата на ноги поставила, поки собі на квартиру заробила, то вже й одружуватися не було як.
– Та не треба мені цього. Я ж так багато часу приділяю своїм картинам, що мене важко від цього відігнати. А мені ж кожна моя картина, мов дитина, я не зможу без них.
Батько так і не з’явився в їхньому житті, а Оксана й не шукала.
– Для чого його шукати? Що то за чоловік, який отак кидає дітей? Важко від пса чужого відмовитися, якого ти просто погладила. Бо вже очі ті дивляться на тебе з такою довірою… А тут твої діти, твоя часточка…
Душі не чує Оксана й в своїх племінниках, яким теж допомагає в навчанні та творчості.
– Мають діти талант, то як їх не навчити та не дати стимулу і підтримки? Головне аби в них все склалося, а я що? Вже пізно пити боржомі…
Я не сватаю свою подругу нікому, бо вона така вразлива, ще може образитися. Якось мені сказала, що всі одружені прагнуть одружити холостяків, бо їм заздрять.
– Нашій волі і свободі, а не вічним обов’язкам, – сміється вона.
Коли я її питаю, де вона бере сили на такі красиві речі, то подруга каже, що то воно само якось виходить і вона не має влади над своїми поривами.
– Розумієш, сідаєш отак за одне і думаєш, що воно має вийти саме так, але в результаті воно саме мене веде, що я лиш йду за узором і не можу його порушити…
Отака чудова людина і думаю, що вона щаслива, хоч і не так, як я собі уявляю.
Фото Ярослава Романюка.
