Літнього недільного надвечір’я Роман сидів на лавці в своєму саду й планував свій завтрашній день. Відпуск для чоловіка, що живе в селі – то не байдикування на узбережжі моря, в Очакові, куди щороку на заводську базу відпочинку зі своїми сім’ями їдуть колеги з цеху, де він працює.
Добре тим містянам купатися та засмагати – горОду не мають, продукти в магазині купують. А він має в господарстві всяку живність: корову, порося, кролів, гусей, курей, для якої треба трави накосити, сіно насушити, до стодоли завезти, пшениці намолотити, словом, в селі як у селі, роботи вистачає.
Коло вуха Романа забринів комар, змусивши чоловіка встати і, щоб не бути покусаним, йти до хати. Аж тут він побачив за парканом: по дорозі йшла його старша донька.
Її проводжав до фіртки якийсь незнайомий хлопець. «Що то за парубок? – не міг пізнати Роман, – місцевий чи приїжджий? Але ж і гарний, високий, стрункий, осанка танцюриста, така спина пряма. Пасує моїй Улянці, тільки б ще й не бідний був і з гарної родини».
Роман дуже прискіпливо приглядався до потенційних женихів своєї улюбленої доні. Ловив себе на думці, що таки більше її любить, ніж молодшу.
Йому хтось про це вже казав, він злився, мовляв, вріж будь-який палець на руці – однаково болітиме. І все ж мусив собі признатися в цьому. Можливо, він чекав сина, може, Оленка вдачею така самостійна, впевнена, вперта, і не дуже потребує батькового контролю та опіки.
Чоловік знов тихенько присів на лавку, намагаючись бути непоміченим, спостерігав за парою, що прощалася, й далі роздумував над своїми непростими батьківськими почуттями.
Ні, любить він молодшу, що вся в маму, і красуня, і розумниця, і хлопці коло неї в’ються, як бджоли коло меду. Тож, може скоріше за сестру, на два роки старшу, заміж вийти. А він цього не хотів би. І перш за все тому, щоб Уляна не залишилася в дівках, бо дуже вже вона перебірлива в хлопцях.
«Моя доця, – з теплотою в серці, – подумав тато, – вчасно додому повертається(батькове виховання), з хлопцем стримана така, не дає волю його рукам, щоб обійняти її”.
Роман зловив себе на думці, що не хвилюється за молодшу так, як за старшу, де вона зараз, а вже вечір. Може, тому, що довіряє їй, то така мамусина доня, що дурниць не накоїть, а батькові поради типу “той хлопець тобі не пара” чи “цей гарний був би чоловік” – їй не указ.
Характер, як у дружини, категоричний – “сама знаю”, “бо так хочу”. “Але хай чинить, як знає, – роздумував про молодшу, життя за неї не проживу.”
Його спокій був небезпідстаним, бо хто б посмів образити його дитину, адже він один із найкращих господарів у селі: збудував хату, гараж, придбав авто, трактор, мав гарну роботу, у вільний час оре, косить траву односельцям, у вихідні грає на весіллях. Не один такого тестя хотів би.
А дружина його – це просто мрія для сільських чоловіків, така вправна господиня. І таких сватів, як вони, ще б пошукати. Якби донькам чоловіків таких, як він – щастя більшого не треба, життя вдалося б.
Граючи на весіллях, він спостерігав за хлопцями як за потенційними зятями. А що село було велике, то всіх не знав. Коли музиканти відпочивали, він, ніби між іншим, розпитував то цимбаліста, то бубніста, то акордеоніста про того чи іншого парубка.
У нього вже були на прикметі хлопці з Горішнянки(так у селі називали кутки), бо з Долішнянки – самі незаможні. А його доньки варті тільки найкращих, бо він не збирається ще й на зятя заробляти.
Романові вже добряче дошкуляли комарі, але він дочекався, коли донька попрощається з кавалером і зайде до хати. Чоловік зайшов з іншого входу, щоб Улянка не здогадалася, що він її бачив.
Роман міркував, як розпочати розмову з його старшенькою. На відміну від молодшої сестри вона таткові розказувала про хлопців, що її запрошували до танцю, хотіли провести додому, почути його думку, запитати його поради. Якщо тато сказав “він тобі не пара” чи “його батьки розлучені, то й він не кращий”, значить, вона уникатиме такого залицяльника.
Роман вийняв з футляра скрипку, почав грати улюблену пісню Улянки. Він сподівався, що зараз підійде донька, бо вона любить поспівати з татом і також на цьому інструменті заграти, не пройшли ж даром татові уроки. І справді, Улянка вже тут як тут, горнеться до нього, слухає пісню, підспівує. А він так, ніби між іншим запитає про Віктора, сина його колеги з міста, який небайдужий до його доньки.
Роман сам сприяв цьому знайомству, коли дізнався, що в товариша по цеху син, майбутній економіст, проходить практику в конторі. Спочатку він запросив у гості батьків хлопця, мовляв, давно не було таких грибів, як цього року, тож приїжджайте, покажу грибні місця.
Дружина, знаючи далекоглядні плани чоловіка щодо Уляни, напекла-наготувала для потенційних сватів, як на весілля. А коли ті, зголоднілі після тихого полювання, сіли за стіл, то нахвалювали господиню.
Роман був на сьомому небі від задоволення – хай бачать, як він живе: в хаті всі зручності, як у міській квартирі, а щодо їжі – все своє: овочі з власного городу, сметана, сир від їхньої корівки…
Дружина подає й подає страви, припрошує качку запечену скуштувати, холодець спробувати, потім до запашної кави пиріг із вишнями приносить. Тож коли гостинне подружжя запросило містян приїжджати просто так, бо з ними так приємно, ті ж, звичайно, були не проти.
Наступного разу міські друзі на грибне полювання взяли з собою сина, про якого Роман раніше нібито й не знав і вдавав здивування: який у вас синок славний.
Всією компанією вирушили до лісу, тут молоді люди, Уляна й Вітя, розговорилися, обмінялися телефонами. Як добре, що Роман купив старшій мобільний, зможе донька тепер телефонувати й спілкуватися з хлопцем.
Він так мріє, щоб старшенька жила в місті, щоб грала на скрипці, а тато їй подарує якнайкращу. В неї такі музикальні пальці, не те що в нього, загрубілі від важкої сільської роботи, що вже до скрипки не годяться. Він так хоче, щоб Улянка не працювала так важко, як вони з дружиною. Вона закінчила торгівельний технікум, але ж у селі живе, а село – це робота до сьомого поту.
– Вітя телефонує? – запитав Роман.
– Разом із батьками в Очакові відпочиває, – відповіла дочка, – привіт нам передають.
– Гарна родина, і хлопець порядний.
– Тату, я зрозуміла, про що Ви, але не старайтеся, – в голосі Уляни він відчув несподівану твердість. Йому подобалось, що доньки зверталися до нього й дружини на «Ви».
– Чому? Він тобі не цікавий?
– Не в тому справа, таточку. Ви в своїй простоті не помічаєте, як ті міщуки зверхньо ставляться до сільських. Я чула, як друзі насміхалися над хлопцем, який зустрічався з дівчиною з села.
– Але ж Вітя не такий. Якщо він тебе любить, то не переймайся, що там інші кажуть. Не шукай причини, чи тобі хтось інший сподобався? – чоловік надіявся, що донька розкаже, хто її проводжав.
– Не знаю, – загадково промовила дівчина, – щось так спати захотілося. На добраніч, татку.
Та Романові не спалось: щось його непокоїло, якісь передчуття тривожили душу. Чому донька перестала ділитися з ним своїми дівочими таємницями? Можливо, мамі чи сестрі відкриється.
Хоча раніше їм нічого не вдавалося випитати в Улянки. Батькові не давала заснути думка: занадто вже впевнено почував себе той залицяльник: не відпускав додому, намагався обійняти. Чи не задалеко вже все зайшло? Як і в кого дізнатися?
Вранці все з’ясувалося під час спільного сніданку. Щебетуха Оленка й не підозрювала, що своїми словами наробить стільки клопоту:
– Чули, син тої бідної жіночки, що в неї хата така стара, в тому кутку, як же за нього кажуть, о, згадала, Товмачику, прийшов з армії.
– Славко? Син Гануськи? – уточнила мама, – та вже з місяць, як повернувся з війська. Ото новина. Всі вже знають, а ти нам Америку відкрила.
– А лише вчора прийшов на танці. А який гарний став! А як одягнений! Не гірше ніж наш панич із міста, – лукаво підморгнула Улянці.
– Ну то й що? – здивувалася мама з доньчиних слів, – Нуська й до армії гарно його вдягала. Якусь копійчину заробить, продаючи чорниці, малину, гриби, ожину, то все Славчикові, а сама вже ледве ходить, геть ослабла.
– Якщо добрий хлопець, то ожениться, й мамі легше стане. Дівчат у селі не бракує, – підтримав розмову тато.
– А танцював він тільки з нашою Улянкою, – хитро всміхнулася Оленка, – і додому проводжав.
– Ти що – за нами стежила? – насупилась Уляна.
– Атож, мене Вітько про це попросив, – і далі веселилася Оленка, ще не відаючи, що насувається буря, – так що дивись мені, сестричко.
Уляна різко встала з-за столу.
– Ти що – образилась? – нарешті схаменулася Оленка, – Улясю, та я пожартувала.
Романові кусок хліба ледь не застряг у горлі. «Як? Його донька і син Нуськи, цієї бідної самотньої жінки, що навряд чи знає, хто батько її Славка?! Не один із сільських лайдаків забігав колись до неї. Але вона так і не призналася, від кого в неї дитина».
Чоловік місця собі не знаходив, роздумував: якщо не любить Уляна Вітю, то й нехай, буде другий, хлопців у селі вистачає, він не ворог своїй дитині. Але ж не безбатченко із Товмачика, того забитого сільського кутка, де кілька хат, і то всі старезні, бо живуть там самі пияки й лайдаки.
Але нема чого роздумувати, треба діяти, поговорити з донькою, налагодити тісніший зв’язок з батьками Віктора, завезти їм м’яса, овочів, фруктів, мовляв, для нас забагато, то чому з друзями не поділитися, на крайній випадок перестріти того Славка й відверто сказати йому, що не пара він його Уляні.
І все, що батьком було задумано – зроблено. Слухняність доньки і гонор Славка, якого за живе зачепили слова Романа, й змусили надовго поїхати з села, а також підтримка дружини і наполегливість Віктора – все сприяло Романові, щоб влаштувати розкішне весілля доньці, докласти грошей, щоб купити молодятам квартиру.
Коли молодшій робили весілля, прийшлось уже грошей позичати. Але аби стільки біди – вони з дружиною справляться.
Біда в іншому: не складалося життя Уляни в місті. Поки Роман допомагав грошима, ще було більш-менш спокійно. Але коли дружина почала докоряти чоловікові: все Улянці та Улянці, а Оленка – ніби не твоя дитина, чоловік не хотів робити різницю між дочками та припинив допомагати старшій.
Потім її свекри ніби прозріли: їхній син уже начальник, а невістка – проста продавчиня. Зароджується малий бізнес в Україні, тож посприяйте, пане свате, доньці бізнес-леді стати, щоб відповідала статусу чоловіка. Але Уляна вже чекала дитину «Та який бізнес, тату» – тільки й сказала дочка. Стосунки їхні вже не були настільки довірливими, як до весілля.
Народження внука не зробило зятя турботливим татом, а міських сватів прихильнішими до Уляни. Молода жінка надіялася, що все налагодиться, поки не дізналася, що має суперницю. Довго не роздумувала – подала на розлучення і до батьків із маленьким Матвійком повернулася.
Уляні пощастило влаштуватися на роботу в місцевому магазині, щоб не сидіти в батьків на шиї, синочка в дитсадок віддала, і розпочинала життя ніби з чистого аркуша.
Серед продавців побутує прислів’я: на кожен товар свій покупець. Його застосовували до Уляни, мовляв, ти молода, гарна, ще вийдеш заміж.
На що вона відповідала: та кому я, розлучена, з дитиною, потрібна. Але траплялися і розлучені, і вдівці, та Уляна вирішила для себе залишатися самотньою, вона до кінця днів відроблятиме карму за погордженого її родиною Славка. Мами його скред живих нема, а де ж він сам, не сміє когось запитати, щоб не вкололи її докором.
Працюючи в магазині, Уляна була в курсі всіх сільських новин. Якось почула, що її сусіди, що жили через декілька хат, продали ділянку під забудову й виїхали на постійне проживання в Канаду. А купив той план якийсь чоловік, що працює на алмазних шахтах в республіці Соха. Він найняв бригаду будівельників, платить їм гарно, то вони й стараються.
– Звісно, хоч там і великі гроші, але після тяжкої робота й лютих морозів якут почуватиме себе, як у раю, – гомоніли жіночки в магазині.
Через декілька років на їхній вулиці виріс красивий будинок, він дивився на світ темними очима незатюлених вікон і будив у прохожих все більшу цікавість, коли вже приїде господар із тої вічної мерзлоти на благодатну українську землю. І дочекалися, щоправда, не якута, а питомого українця, більше того, односельця, про якого вже встигли й забути, але не самого, а з дружиною екзотичної зовнішності.
Згодом почала відчуватися в будинку та на на подвір’ї жіноча рука: тюлі на вікнах, квітник на подвір’ї. Справили новосілля в дуже вузькому колі кількох його родичів, навіть сусідів не запросили.
Про цю подію дізналась Уляна, так як новоселець зайшов у магазин на закупи. В неї так забилося серце, що, здавалось, його удари на відстані чути, коли в змужнілому чоловікові впізнала Ярослава.
Улянине серце так калатало десять років тому, коли вперше побачила хлопця, коли запросив її до танцю. Тоді вона зрозуміла, що таки є кохання з першого погляду, і ніякі характеристики збоку вона слухати не захоче, і татова оцінка тут зайва.
Щоб приховати хвилювання, чоловік, вибираючи продукти для застілля, мовляв, спішить дуже, одночасно питав її про життя, про себе розказав і одночасно складав усе в пакети.
– Значить, у тебе є син, а моя дружина ще нікого мені не подарувала, – усміхнувся Славко і вони попрощались.
Уляні боляче зробилось від його слів «моя дружина», а про те, що розлучена, не призналась. Вдома всі уникали розмов про новосілля Ярослава.
Романа гризла совість: якби тоді прийняв хлопця, як сина, корона б з його голови не впала. «Хотів як краще, – виправдовував себе чоловік, – я ж не ворог своїй дитині. Звідки ж мені було знати, що Віктор виявиться таким гультяєм, а Славко зможе чогось досягти. Та й Улянка якби була більш наполегливою, то що б я міг зробити проти її волі».
Фото: Олександра К.
